12 (1)

«Ти точно не встигнеш. Коли дійсно поспішаєш, щось вічно затримує. Це закон», - зітхнув Скепсис, поки я, підібравши пишну спідницю, щодуху бігла коридорами до покоїв змієхлопчика.

«Ні, ти встигнеш! Повинна встигнути! Як же ми примудрилися так проспати?!» - панікувала Надія.

«Будильник треба було навести», - докірливо прогарчала на нас усіх Совість.

- Ваша високосте! Ваша високосте, зачекайте!

Я відпустила трохи пом’яту моїми руцями спідницю і зупинилася, нетерпляче постукуючи ногою по килиму і чекаючи, поки Отелло зволить до мене доплестися.

- Ваша високосте, я всю ніч думав, як довести вам, що я справжній чоловік, але так ні до чого й не додумався… А я ж так хочу, щоб ви перестали на мене сердитися! – вирік він, дивлячись на мене очима дитини, яка чекає, що доросла тітонька зараз усе розкладе по поличках. Не в’яжеться цей погляд з його брутальною зовнішністю. Ніяк не в’яжеться. У мене прямо когнітивний дисонанс.

- Нічого страшного, серденько. Іди до себе в покої. Ми з дядечком трохи зайняті, так що сьогодні кожен снідає у себе.

«Цю пародію на чоловіка виженемо вже післязавтра на офіційній церемонії. Дікапріо, вважай, пощастило, а то спершу він був головним кандидатом на виліт. Хай там як, ми у виграші: ще мінус один», - Скепсис підленько потер ручки.

«Ага. Перший тиждень відбору ще не добіг кінця, а в нас уже мінус чотири кандидати! Це успіх, колеги!» - сяйливо усміхнулася Надія.

- Добре, принцесо. Ви вже не сердитеся?

- Ні, що ти!

«На вбогих на голову не можна сердитися», - позіхнула Совість.

- Це добре. Тоді я… піду.

- Іди.

Благословивши велику дитину, я знову побігла. До кінця коридору, поворот ліворуч, другі двері праворуч.

- Я встигла? Фу-ух! – відхекалася.

- Так. Прийшла саме вчасно, - усміхнувся мені проблемодавець.

- У тебе вчора вийшло щось дізнатися від Рахусси?

- Ні. Жодної згадки про змієлюдей в архівах, - спохмурнів Рауль. – Мови хлопця наш бібліотекар-всезнайка теж не розуміє, так що Зауранум саме намагається зчитати розум хлопця. Таким чином нам вдасться зрозуміти, що воно ото мимрить.

Я поглянула на чаклуна… Тобто я припустила, що то був Зауранум, адже з-під ліжка стирчали тільки його сухі старечі ноги в білих панчохах і сірих черевиках з незмінними бантиками.

- І що ж королівський маг робить під ліжком?

- Шукає там хлопця-змія.

Я всім корпусом повернулася до проблемодавця, суворо схрестила руки на грудях і вимогливо вигнула брову.

- Він злякався чаклуна і не хоче співпрацювати, - Рауль неохоче знизав плечима.

- Тобто ви загнали бідну дитину під ліжко? – мій голос звучав оманливо спокійно.

Рауль ще раз ліниво знизав плечима.

- Ви в своєму розумі?! – я вибухнула. Недочаклун аж стукнувся головою об ліжко від мого крику. Так йому й треба! – Як ви поводитеся з бідною дитиною?! Відчепіться від нього! Негайно! Агов, ти, королівський маг, вилазь з-під ліжка!

- Але ж ваша високосте…

- Ніяких «але»! Ви налякали бідну дитину! Ви… варвари! Ви… ви… У мене навіть слів немає! Цензурних!

«Чоловіки вони, - тяжко зітхнула Совість. – І цим все сказано».

Рауль шоковано витріщався на мене, поки чаклун повільно вилазив з-під ліжка. При цьому старий кректав, стогнав і буркотів, як у нього все болить. Приблизно так я буркочу, коли встаю зі стільця пізнім вечором після до-овгого робочого дня. Бр-р, страшно й згадувати.

- Відійдіть від ліжка. Обидва, - наказала я.

- Що ти хочеш…

- Помовчіть, дядечку, і зробіть, що я прошу, будьте такі ласкаві.

Чоловіки перезирнулися. Рауль втретє знизав плечима і відійшов. Злий маг приєднався до мого жорстокого проблемодавця. Два чоботи пара.

Я ж підійшла до ліжка і зазирнула під нього. Хлопчик-змій був там – забився в куточок і тремтів. Варвари.

- Агов, - лагідно покликала я хлопчика. – Не бійся. Я не ображу тебе. Обіцяю.

Хлопчик не купився і дивився на мене з войовничою недовірою. Я зрозуміла, що треба вживати рішучих дій.

- Дядечку, принесіть, будь ласка, з кухні щось смачненьке. Булку там чи шоколад. Що завгодно. Головне – походіть десь. Довго. Уявімо, що ви дорогою заблукали. Заурануме, будьте такі ласкаві, складіть компанію добродію першому міністру. А я тим часом побуду з хлопчиком. Як взагалі можна було довести дитину до такого стану?! – я суворо глянула на бездушних мужланів.

Вони без слів вийшли з кімнати, збагнувши, що сперечатися зі мною немає сенсу. Чи то відчули свою провину, чи просто не хотіли нариватися на мій гнів. Підозрюю, що друге.

Я вляглася животом на килим, поклавши голову на руки і дивлячись на малого, який помітно розслабився, коли ті двоє вийшли. Я усміхнулася змієняткові і, діставши з кишені сукні мармеладну цукерку, простягнула її на відкритій долоні. А ви що думали, я до дитини з пустими руками прийду?