11(3)

- Мені сподобалося, - вирік мій проблемодавець, щойно з’явилися титри, які делікатно залишили Джокера бігати за медпрацівниками з недвозначними намірами пришити всіх на своєму шляху.

- Ще б пак, - я самовдоволено всміхнулася, намагаючись приховати почуття і не здаватися водночас пригніченою і щасливою від його присутності. Якесь нелогічне поєднання. Раптом, на своє щастя, я дещо згадала: - А чому ти так рано? Королева казала, що ти тільки завтра повернешся.

Рауль скривився.

- Справа дивна і безпрецедентна для мене, але я впорався з нею швидше, ніж очікував.

- А що за справа?

- Ну, там замішане розслідування вбивства… Тобі дійсно цікаво буде таке слухати? – він кинув на мене лукавий погляд.

- Жартуєш! – я рвучко сіла на ліжку, схрестивши ноги по-турецьки, і втупила в проблемодавця сяючий погляд: - Я передивилася всі сезони «Пуаро», «Шерлока», «Надприродного» і почала дивитися серіал «Люцифер». Повір мені, я загартована.

- Ну… добре… Я не дивився всього цього, але повірю тобі на слово, - Рауль скептично вигнув брову, але таки почав розповідати: - Вчора вночі мені надійшло повідомлення про невідому істоту на Межі.

- Ти туди ще Трікс відправив. Ну, тих трьох магічок. Але що воно таке, ця Межа?

- Ну, це типу як край світу – така собі стіна, що ділить наш світ навпіл. З космосу це видно найкраще: наша половина світу блакитно-зелена, а інша – цілком біла через туман Межі. Що ми тільки не робили протягом історії, щоб проникнути на той бік! Силою пробитися не виходить, рити підкопи – марно. Навіть підлетіти і приземлитися з космосу по той бік не виходить – ту половину світу ніби купол накриває. Природу магії Межі нам теж ніяк не вдається осягнути, як і те, як вона взагалі з’явилася. Знаємо тільки, що туманна стіна була завжди. Ну, так пишуть книги… Ніхто досі точно не знає, що там за нею. Одні легенди кажуть, що бог нашого світу відправляє туди душі померлих, а інші – що там аж кишить нечистю, і давні люди звели Межу, щоб захистити себе.

- А в яку з цих версій віриш ти?

- В жодну. Ясно тільки, що призначення Межі – відділити від нас те, що є за нею.

- Гм…

- Так от, отримавши повідомлення, я одразу перемістився туди. І що ж, по-твоєму, я там побачив? Дитину! Хлопчика. Віком років семи-восьми… В нього був зміїний хвіст. Чорний.

- Але ж ти казав, що у вас тут інших рас немає. Тільки люди і кілька драконів-іммігрантів.

- Угу. В тому й справа. У НАС немає. А за Межею цілком можуть бути. Ну, ми спробували поговорити з хлопчиком, але він жодного слова не розумів, як і ми – з того, що казав він. Ну, сяк-так, з допомогою жестів ми таки збагнули, що хлопець сюди з-поза Межі потрапив.

- Нічого собі!

- Та ми самі в шоці були! Тоді малий повів нас кудись убік, і ми знайшли мертву жінку. З жовтим зміїним хвостом. Судячи з поведінки малого, він її ненавидів. Тоді він показує, мовляв, тікав від тієї жінки, проскочив Межу, жінка – за ним. І ті двоє наткнулися на мутованого в нежить вепра. Ну, хлопчина швидко збагнув, що треба ховатися і заліз на дерево (звідти його й зняли люди, які доповіли про все це). Правда, жінку вепр таки прикінчив. На цьому розслідування вбивства закінчилося, бо ми виявили характерні рани від бивнів на тілі жертви. Я ще відправив загін, щоб вони знешкодили нежить, а то ще когось уб’є. А от з хлопцем і з тим, як він потрапив до нашого світу взагалі нічого не було зрозуміло.

- І що далі було?

- Ми десь годину намагалися пробити-взламати-розвіяти Межу, але, сама розумієш, безуспішно. Хлопець теж повернутися назад не міг – Межа його відкидала назад. Зрештою, я привіз його сюди, але нас сильно затримали в саду, бо якимсь чином придворні дізналися, кого саме я везу, і всім конче треба було подивитися на переляканого хлопчика-змія.

- То ось чому в обід у саду було стільки народу!

Рауль кисло кивнув.

- Знала б ти, скільки часу довелося пробиватися крізь той натовп… Коли ми, нарешті, дісталися сюди, я таємними ходами (окремо тобі за них дякую) привів хлопчика до короля. Можеш уявити реакцію Рофіно: «Ой, бідолашна дитина! Ніяких допитів! Вимити, нагодувати і вкласти хлопця спати! Негайно!»

- І це правильно, - я знизала плечима.

- Так, але ми навіть не знаємо, хто той хлопчик. Треба було спершу розпитати його. Може, він говорив якоюсь давньою забутою мовою? Може, є ті, хто володіють нею? Треба буде завтра сходити до Зауранума, - Рауль явно говорив сам до себе, забувши про мою скромну присутність, і аж підскочив, коли я спитала:

- Візьмеш мене з собою?

- Та куди я вже від тебе дінуся? – приречено зітхнув золотодавець.

- А з хлопчиком познайомиш?

- Сама познайомишся. Заодно скажеш мені його ім’я, якщо тобі пощастить його зрозуміти більше, ніж нам.

- Добре, - я солодко потягнулася. – Але ж чого ти одразу не розповів про це все, коли прийшов?!

- Мені треба було переварити інформацію. Перегляд фільму цьому дуже посприяв.

- Ех, сподіваюся, я ще застану вирішення цієї справи. Так цікаво!