11(2)

Після цієї здибанки мені не було чим зайнятися, тож я спитала в королеви, чи все окей, якщо я запрошу сьогодні на побачення ще й Отелло. Королева нічого не мала проти. Вона була тільки за, щоб «весь цей фарс швидше закінчився і донечка нарешті повернулася додому».

Чесно кажучи, я не від палкої любові до роботи запропонувала зробити два побачення за день. Просто я відчуваю, що ще трохи – і я вже не зможу змусити себе піти з цього світу додому. Тут все надто відповідає моїм смакам, надто рідне і… Так, ще трохи – і вишкрябати зі свого серця Рауля стане геть неможливо.

А вишкрябувати його доведеться, бо мені складно уявити наші стосунки, навіть якщо мої почуття стануть взаємними. Навіть елементарне знайомство з батьками уявити смішно. Приходжу я додому і кажу: «Мамо, тату, я зустрічаюся з чоловіком з іншого світу». Я вже навіть бачу ці ошелешені обличчя! Мене точно в дурку відправлять.

Саме тому я вирішила, що треба швидше покінчити з роботою і повертатися додому. До мами, до тата, до Мишка, до Любові. Почну нове життя! Створю свій бізнес! Після поїздки до Бразилії…

Поглинута в усі ці думки, я робила вигляд, що слухаю базікання Отелло. Отямилася тільки коли відчула, що він обіймає мене за талію і нахиляється, щоб поцілувати. Фу! Не хочу! Бе-е-е!!!

- Отелло, ми ще надто мало знайомі! Я до такого не готова!

Нуль уваги. Я зітхнула, готуючись застосувати один з найбільш дієвих методів.

ЛЯСЬ!

«Ай! Тепер долоня пече», - набурмосилась Надія.

- На майбутнє: якщо дівчина каже, що не хоче з тобою цілуватися, не варто її ігнорувати. І взагалі, мені всього шістнадцять. Ти думав, що робиш?

- Але ж ми на побаченні, а мама казала, що на побаченні всі люди цілуються… - ніяково промимрив матусиний синочок, але вже за мить його очі широко округлилися. Схоже, для когось настав момент прозріння. – Чекай, тобі шістнадцять?! Я думав, ти старша!

- А хіба не кожна собака в королівстві знає, скільки років принцесі? Та й ти ж учасник відбору. Дивно, що ти не чув.

- Здається, мама мені щось таке казала, але я не дуже уважно слухав… Та й ти взагалі такою дорослою здаєшся… Усі ми поруч з тобою, наче якісь хлопчаки. Це так дратує!

- То доклади зусиль, щоб тебе вважали чоловіком, а не зеленим хлопчиськом.

- Я намагався це зробити, але отримав ляпаса! – ображено вигукнув Отелло, потираючи щоку.

Яка ж він іще дитина…

- Я не це мала на увазі.

- А що?

- А ти подумай. Хоча в тебе може не бути шансу цього зробити, бо я серйозно думаю про те, щоб вигнати тебе з відбору цього ж тижня.

- Але ж принцесо…

- У тебе є час до завтра, щоб вчинити, як справжній чоловік.

- Що саме я повинен зробити?

- А ти включи мізки! – я серйозно розізлилася.

«Вибачитися тобі треба, баране!» - перевернув очі Скепсис. Його ліве око сіпалося. Воно завжди сіпається, коли я маю справу з тугодумом.

Коротше, я пішла прогулятися садом, наказавши Франческо, який увесь цей час стояв неподалік і підступно дозволив мені самій розбиратися з Отелло, слідувати за мною. І яка користь від цього амбала, якщо він не допомагає, коли треба?! Думаю, це було щось на кшталт випробовування з його боку, бо після цієї сцени Франческо ставився до мене з більшою повагою. Але це в нас не взаємно. Відтепер я йому не довіряю і гарантую йому звільнення.

Втім, яка різниця? Я завжди покладалася або на себе, або на брата. Тут Мишка нема, так що все доводиться робити самій. Навіть якщо зміню собі тілоохоронця, нічого не зміниться. А Франческо принаймні мовчить, і це великий плюс. Добре, хай буде.

Злість на Отелло ніяк не хотіла зникати. Він мене просто вибісив своєю безтактністю, грубістю та ідіотизмом! Гр-р-р!!!

Так, треба охолонути. Сад – непогане місце для цього. Там, дерева, кущики… Може, лопату десь знайду, якщо пощастить…

А якщо серйозно, то побуду там наодинці з собою і, може, передумаю всіх убивати. Але в парку, як на зло, було море людей, наче в метро у годину пік. Гм, там якийсь концерт чи що? Байдуже. Мені зараз нічого не хочеться. Я вчасно змінила траєкторію руху, так що мене ніхто не помітив.

«Люди, люди, їх мільярди, їх мільярди, хай їм грець! Всі дуже гарні і я молодець!» - наспівував Скепсис.

А хай їм грець! Серйозно, ці істоти скоро з мене соціопатку зроблять! А я ж навпаки завжди дуже хотіла багато друзів, хотіла тусуватися з різними цікавими людьми, а тепер… Хоча… Та кого я обманюю! Якби я справді цього хотіла, у мене і було б багато друзів. Просто в глибині душі я завжди знала, що людство – це погано!

«Людство – погане! Людство – погане!» - Скепсис спародіював реакцію монстра Франкенштейна на вогонь.

Коротше, так і не знайшовши бодай одного тихого закутка на призамковій території, я пішла до себе в покої і повечеряла вже тут в компанії мовчазного Франческо, бо король з королевою були зайняті, тож спільна вечеря відмінялася.

Залишивши особистого охоронця пантрувати мене у вітальні, я знесилено бухнулася на м’якеньке ліжечко в спальні і довгенько говорила по магофону по черзі з мамою, Мишком та Любов’ю, а потім з почуттям виконаного обов’язку увімкнула «Джокера» з Хоакіном Феніксом. Настрій зараз якраз для цього фільму.