11(1)

Наступного дня Рауль за мною так і не зайшов. Це було доволі незвично, адже кожного ранку він традиційно проводить мене на сніданок, але сьогодні проблемодавець обмежився тим, що просто прислав мені в супровід якогось шафоподібного бородатого дядька в обладунках, які важили, мабуть, більше від мене. Пізніше я дізналася, що до цього типа, як до лицаря слід звертатися «кабальєро Франченско». Він був великий, лаконічний і впертий, як віл. Останні дві риси проявилися у всій своїй красі, коли я ввічливо сказала своєму вірному охоронцю, що сама знайду дорогу до обідньої кімнати. Він просто похмуро відповів у трьох словах:

- У мене наказ.

Втім, я не надто засмутилася. Хто зна, може, у Рауля якісь справи і він просто не зміг за мною зайти, тому й прислав когось зі своїх людей… Але ж потім він просто повинен зі мною всюди ходити – він же пообіцяв! Правда?

Але на сніданку проблемодавця теж не виявилося. Я придушила в собі різку хвилю роздратування, змішаного з тривогою і надала обличчю безпристрасний вираз.

Через відсутність золотодавця сьогодні моїми сусідами за трапезою виявилися королева та Амадео, що мене, в принципі, влаштовувало… Але де в біса тиняється Рауль?! Міг би хоч попередити…

Коли я спитала у її величності, куди дівся її дорогоцінний брат, дізналася, що він вирушив на захід, щоб залагодити одну термінову справу. Її величність ще з м’якою всерозуміючою усмішкою додала:

- Я знаю, що він наглядає за тобою, і без нього тобі, напевно, неспокійно. Але не переживай – вже завтра він повернеться.

«Ну, от і явний доказ того, що чоловікам нема віри. «Ані на крок не відходити»… Тьху», - перекривив Скепсис.

Загалом, зараз я точно була геть не в настрої для побачення з Доном Жуаном з його вічними підкатами і дурнуватими натяками, тож назначила здибанку з Карлосом Фелісіо, тим наймолодшим чорнявим хлопцем, схожим на Мерліна. Він ще мені якось здався ідеальною кандидатурою на роль нареченого принцеси.

«От з ним точно можна буде розслабитися», - сказала Надія.

Оскільки Рауля сьогодні немає, в місто нам з Карлосом піти суворо заборонили, як і в принципі залишати територію палацу. До того ж за нами невідступно слідував Франческо, якому суворо заборонялося нас випускати з поля зору і з палацу «з міркувань безпеки її високості».

Ми з Карлосом вирішили побути слухняними і розумними людьми, тож відмовилися від свого плану сходити до кав’ярні і пішли на дах замку, аби насолодитися бесідою і красивим пейзажем. До того ж я не полишала надії, що Франческові буде надто складно підійматися сходами в своєму важкому спорядженні, і він від мене, нарешті, відчепиться. Загальна картинка плану дій мені подобався, але я одного не врахувала: сходи – це погано не тільки для Франческо. Плюс – мене турбував зосереджений та задумливий вираз обличчя Карлоса. І про що це він так похмуро міркує?

Коли ми, нарешті, піднялися на відкриту терасу на даху, то опинилися на самоті. Франческо проявив неочікуваний такт і залишився відхекуватися біля сходів, тож ми тепер могли бачити тільки його велетенський силует в темряві коридору.

Карлос відпустив мою руку і відійшов на кілька кроків, його волосся красиво розвівалося на вітрі.

- Принцесо, я… - і замовк. Інтриган.

- Ти якийсь задумливий сьогодні. В поганому сенсі. Якщо хочеш щось мені сказати, кажи – тебе ж явно щось гризе.

Він відкрив було рота, щоб щось сказати, але знову передумав.

- Кажи вже. Обіцяю, що не буду сердитися чи ображатися, що б ти не сказав.

- Я не знаю, чи пам’ятаєте ви нашу розмову до вашого падіння з коня і втрати пам’яті, - випалив зрештою хлопець.

- На жаль, не пам’ятаю. Розповідай, про що там ми з тобою говорили?

- Гаразд… Принцесо, мені дуже прикро, але мені подобається дехто інший! – і хлопець замружився, наче чекав від мене дзвінкого ляпаса.

«От же ж, - буркнув Скепсис. – Доведеться обирати когось іншого на місце майбутнього короля. Такий кадр, а вже зайнятий!»

- Зрозуміло. І ти хочеш, щоб я тебе позбавила від участі у відборі?

- Якщо ваша ласка, - хлопець з вкрай винуватим виглядом вгнув голову.

- Гаразд, я щось придумаю.

- Правда? – очі Карлоса засвітилися надією.

- Правда. Але можеш мені сказати ім’я своєї коханої? Мені просто цікаво.

- Я б хотів зберегти це ім’я в таємниці. Справа в тому, що ми цією особою навряд чи будемо разом, і це робить мене нескінченно нещасним. Але й далі залишатися на відборі і цим забрати чийсь шанс стати вашим чоловіком я теж не можу. Це було б підло з мого боку.

- Але чому ви не можете бути разом? Невже вона кохає когось іншого?

- Цього я не знаю, але навряд чи ця особа прийме мої почуття.

- Чи можу я якось допомогти? Може, розпитати вашу кохану, чи подобається їй хтось? Я правда хочу вам допомогти.

- Мені шкода, але навряд чи ви зможете…

«Така інтрига – це просто протизаконно!» - прохникала Надія.

«Жми його», - дав добро на допит Скепсис.