9(2)

На побачення з Амадео я йшла, сповнена надій вилити душу. Мені необхідно було хоч з кимось просто так побазікати і відволіктися від надокучливих думок про мої зовсім недоречні почуття до інопланетного проблемодавця. Амадео – ідеальний співрозмовник. Він володіє дивовижним вмінням мовчки слухати, співчувати і за необхідності змінювати тему. І великий плюс – з цим хлопцем комфортно.

В холі замку я зустрілася з прекрасним, але абсолютно недосяжним для жіночої половини Всесвіту, блондином. Це я про Амадео, якщо що. Обійнялися ми так, наче вже сто років одне одного знаємо. Розмовляючи, ми йшли парковою доріжкою, а двоє лицарів Рауля на поважній відстані супроводжували нас, так що ми могли теревенити без страху бути почутими.

Перш за все Амадео розпитав мене про моє самопочуття, навіть дозволив собі мене трохи посварити за необережність, що досі не наважувався робити. Все-таки він довго звикає до людей, і ось так емоційно висказати все, що він думає – це вже для нього дуже великий крок. Я впевнена, що коли він прийме факт, що мені таки можна довіряти, ми станемо друзями нерозлийвода. Ех, його б ще з моєю Любов’ю познайомити… Ото тріо з нас би вийшло!

Коли я зі сміхом розповіла Амадео про цирк в кімнаті Дікапріо та вдосталь поскаржилася на деспотичного Рауля, на якого в даний момент я була ображена (абсолютно безпідставно, між іншим), ми переключилися на обговорення хлопців, які були на вечірці позавчора і трохи попліткували про те і се. Ось так я і дізналася, що народ дивується різкій зміні в поведінці принцеси. Ходять чутки, що через втрату пам’яті після падіння з коня Луніта сильно змінилася.

- Кажуть, що ти стала сміливіша. Ті, хто не вірив, що з тебе вийде хороша королева, тепер змінили погляди і стали підтримувати корону. Я чув, що завдяки тобі навіть припинилися регулярні спроби підготовки до державного перевороту. Придворні тебе, вважай, уже визнали. Особливо після випадку з ученицями верховного мага. Може, при дворі, нарешті, запанує мир і спокій.

- Слу-у-ухай, а мені від цього мага випадково не прилетить за те, що через мене трьох його учениць вислали геть? Я щось про це не подумала.

- Тобі від Зауранума нічого не буде. Сумніваюся, що він взагалі своїх останніх учениць пам’ятає. Скоро йому нових пришлють.

- А чому так?

- Зауранум хороший вчений – один з найкращих. Він цілком відданий магії і постійно стирчить у своїй лабораторії. Серйозно, йому навіть їжу туди приносять. А от вчитель з нього ніякий: просто дає своїм учням літературу на рік, а тоді проводить по ній іспит. При цьому він взагалі нічого не пояснює і практичним штукам не вчить. Моя сестра в нього вчилася три роки тому, так що я знаю, про що говорю. Вона навіть рік тут не пробула – зрозуміла, що академія дасть їй більше. Вона вже на четвертому курсі.

Я задумалася, зі скількома ж такими «зауранумами» мені довелося працювати в школі і в універі…

- Прийшли, - Амадео раптом зупинився.

- А де ми?

- Я подумав, що оскільки ти втратила пам’ять, то не знаєш всіх частин замку, і вирішив провести тебе до бібліотеки.

- Серйозно?! – я аж підскочила на місці від захоплення і рвучко обійняла хлопця перш ніж стрілою влетіти в красиву будівлю, що стояла праворуч від замку і виглядом нагадувала його мініатюрну копію.

Я завмерла, щойно переступила поріг святині. Адже для мене кожне місце, де зберігаються книги, - чи то бібліотека, чи книгарня – то святиня.

- Ти плачеш? – недовірливо запитав Амадео.

- Та ні, то в око щось потрапило, - я часто закліпала, споглядаючи прекрасне. – Тут так багато сувоїв… І книжечок… І книг… І шаф з книгами… І рядів з книгами… І стеля така висока і красива… І проходи між рядами такі широкі…

- Проходи широкі, щоб бібліотекарю було зручно ними пересуватися. До речі про бібліотекаря… Він у нас доволі специфічний, так що не лякайся.

- Що ти маєш на ува…

- Доброхо дня, Амадео. Доброхо дня, ваш-ша вис-сокос-сте. Я мош-шу вам чшимос-сь допомохти? – праворуч до нас долинув трохи шиплячий чоловічий голос.

- Так, я б хотіла дізнатися… - подумавши, що це прийшов бібліотекар, я з ввічливою усмішкою повернулася до власника голосу і… завмерла на півслові.

Там був дракон. Справжній дракон! В круглих окулярах!

Він займав увесь простір широкого проходу між книжковими шафами і був блакитним, хоча деякі лусочки відблискували сріблом, особливо багато таких було на животі. Роги в нього на голові, що закручувалися, як баранячі, теж були срібними, як і довжелецькі гострі кігті. Тіло його було зміїним, а крила та лапи – зовсім короткими.

Хоча до змій у мене з недавніх пір виробилася стійка неприязнь, це казкове, чарівне і прекрасне створіння не полюбити з першого ж погляду було просто неможливо.

- Так? Ш-ш-чо ж ви хотіли діз-снатис-с-ся? – крізь товсте скло окулярів дракон терпляче дивився на мене глибокими темно-синіми очима, в яких, здавалося, була мудрість тисяч літ, і чекав продовження фрази. Поруч із ним я почувалася нерозумним немовлям, яке робить свої перші кроки. Цікаво, він дійсно створіння, настільки древнє, яким здається, чи то моє перше враження оманливе?

- А можна вас торкнутися?

Густі сріблясті брови дракона поповзли вгору, а окуляри з’їхали на кінчик гострої клювоподібної морди. Я ж дивилася на нього закоханим і благоговійним поглядом, приклавши руки до грудей.