7(1)

Мені здається, що жінки діляться на два типи. Є романтичні, і є практичні. Перші хочуть прокинутися від ніжного поцілунку коханого, який би приніс дамі свого серця з кухні прямо в ліжко ароматну каву і ніжний круасан. Другий же тип банально хоче виспатися і щоб їх ніхто не будив. Я особисто свято вірю в свою романтичність і чесно готова пожертвувати кількома дорогоцінними хвилинами сну, але тільки за обов’язкової наявності поцілунку, кави і круасана з шоколадом.

- Прокидайся, - Рауль, звісно, зовсім не мій коханий, тож цілувати він мене не став, як і перекваліфіковуватися з проблемодавця в баристу на півставки. Тоді можна й далі спати.

- Мммгнммм, - відповіла я, що мало приблизно означати: «¡Adiós, amigo!» А що він хотів? Я вчора пізно лягла спати через вечірку місцевої аристократії і наш душевний літературний вечір.

- Ясно.

Я почула тихі зловісні кроки мого проблемодавця, які завмерли десь в ногах мого ліжка. Мене це ані трохи не насторожило. Хай стоїть собі, скільки хоче, на здоров’я. Я вже налаштувалася додивлятися прикольний сон, де ми з Мишком бігаємо коридорами єгипетської піраміди, рятуючись від скоробеїв, оживляємо мумію (якою чомусь виявився Рауль), а тоді тікаємо від цієї ж мумії. О, я вам не казала, але кожен мій сон – це крутий екшн чи пригодницький фільм! Гм, мені завжди було цікаво, що б на це сказав добрий дядечко Фрейд? Мабуть, нічого хорошого.

Я усвідомила, яку підлість задумав утнути зі мною Рауль, тільки коли відчула, як ковдра починає повільно і невідворотно з мене сповзати. Я вхопилася за найцінніше всіма кінцівками, подумки репетуючи: «Злодій! Злодій! Він вкрав його у нас-с-с! Наш-ш-ш-ше покривальц-с-се! А-а-а-а!»

Загалом, закінчилося все тим, що Рауль стягнув з ліжка разом і покривальце, і мене, через що я боляче забилася стегном об підлогу. От лажа, синець буде…

- Прокинулася нарешті?

- Твоїми стараннями і столітній труп воскресне.

- Іди у ванну. Потім Гелена допоможе тобі привести себе до ладу.

- Жорстокий ти чоловік, Рауль. Жорстокий і підлий.

Я, тамуючи дикий головний біль, мовчки пішла у ванну, а через півгодини в супроводі злого хобітс-с-са Рауля я вже йшла на сніданок. Хоча який з проблемодавця хобітс? Він і на самого Морґота потягне.

«Як би не було, що б там не було, все одно добро закопає зло», - промугикав Скепсис.

«А може, закохає? Так же співається?» - обережно уточнила Надійка.

«Ні, таки закопає. У доброї Софії сьогодні настрій поганий, а наш бос ідеально на роль зла підходить».

Як ви розумієте, сніданок в товаристві аристократії і зелених хлопчаків, які претендували на мою руку, аж ніяк не додав мені настрою. Хоча тут вже як подивитися. Мабуть, більш правильним буде таке формулювання: настрою мені таки додалося. Негативного.

На слухання в суд я йшла в найбільш похмурому настрої. Там я, тамуючи нестерпний головний біль, дала всі необхідні свідчення проти святої трійці, яка сьогодні вже не викликала в мене ніяких емоцій, крім хіба легкого роздратування. Рауль доволі швидко виніс їм вирок, що полягав у тримісячній службі Трікс при якійсь Межі. Там вони ніби мали моніторити ситуацію з магічним фоном і ще якоюсь незрозумілою мені, простому маґлу, матерією.

Після слухання я в супроводі Рауля, на якого я досі була підкреслено ображена за синець на стегні, пішла в парк – на заплановану вчора зустріч з Лисичкою. Поки Рауль статуєю німому невдоволенню стовбичив над нами, ми з руденькою трохи поговорили. Вона мені щиро подякувала за вчорашнє, правда, постійно сторожко косилася на Рауля. Вона наче не наважувалася сказати щось важливе при моєму похмурому проблемодавцеві.

- Дядечку, - скрививши губи в їдкій посмішці, медовим тоном протягнула я, - не могли б ви відійти і дати нам з подругою можливість поговорити про своє, про дівоче?

Це вперше я до нього сьогодні заговорила після ранкового інциденту. Стегно, між іншим, досі болить! Рауль кинув на мене невдоволений погляд, але таки відійшов і граційно сів на лавку на протилежному боці галявинки, наче втратив до нас будь-який інтерес.

- Давай, Алісіє, колися. Про що ти мовчиш?

Руденька спершу опустила погляд, ніби міркуючи, чи варто мені усе отак просто висказати. Вона пом’яла мереживний платочок у маленьких ручках, прикусила губу, нахмурилась і лише потім підвела на мене рішучий погляд пекучих шоколадних очей, випаливши:

- Ти ж не Луніта, так?

- …

«Ми в шоці, - оголосив очевидне Скепсис. – З Софії вийшла настільки погана акторка? Нас безбожно викрили».

- Дозволь спитати, Алісіє, що змусило тебе так подумати? – я згадала про обіцяне за роботу золото, наступила на горло страхові і таки взяла себе в руки. Я молодець.

- Ти поводишся не як Луніта.

- Я втратила пам’ять і…

- Це не пов’язано з амнезією. Твої рухи, міміка, навіть твій характер – все в тобі кардинально змінилося. Крім зовнішності.

Я не знала, що їй відповісти. Взагалі, добре було б порадитися з проблемодавцем, я б навіть про смертельну образу на мить забула, але Рауль зараз сидить на лаві на іншому боці галявини, говорить з якимсь незнайомим солдатом і навіть не дивиться в наш бік. Ех, все треба самій робити.