6 (2)

Вже скоро народ геть перестав на мене коситися і все повернулося до стану, що був до пришестя святої трійці. На зайву скромність я ніколи не скаржилася, тож загальна увага ніколи не непокоїла мене. Мені завжди було начхати, скільки людей на мене дивиться. Але зараз мені стало легше, коли я перестала відчувати на собі оцінюючі погляди. Ще б пак! Мила принцеса враз підняла голову і дала відсіч! Невже баланс сил при дворі зміниться?! Який жах! Тьфу.

Хоч мені спочатку здалося, що вечірка відносно невелика, все ж вона виявилася трохи напряжною. Я абсолютно нікого не знала, і довелося з усіма знайомитися. Чого не зробиш заради друга! До кінця вечірки ми з Амадео та Алісією познайомилися з усіма присутніми, безжально відриваючи народ від магофонів. Ні, наступну вечірку організую я, і на ній точно не буде так нудно.

Коли я побачила, що Амадео з Алісією вже невимушено спілкуються в якійсь групі молодих аристократів, серед яких були Мерлін та Дементор, подумки видихнула і з чистою совістю знову відійшла в куточок з фуршетом.

Спокійно посидіти і насолодитися самотньою самотністю мені, правда, так і не дали. Отелло, Дікапріо та Дон Жуан по черзі тягнули мене на танцмайданчик, не жаліючи моїх бідних ніжок. Правда, з кожним з них я почувалася старшою сестрою, якщо не нянькою. Все-таки я ніколи не буду серйозно зустрічатися з хлопцем, молодшим від мене. Це нецікаво. Ох, не дарма мене завжди до старших чоловіків тягнуло. От, до Рауля, наприклад… Ой! Не можна про золотодавця в такому ключі думати! У нас суто ділові відносини: я йому – роботу, він мені – золото. Ось так.

Що ж, відкиньмо мою контраверсійну філософію щодо віку і повернімося до більш приземлених речей.

Під кінець вечірки я не відчувала ніг. Серйозно. Тупо не відчувала. Тому я злиняла з вечірки, списавши свою втечу на втому після пережитих вдень жахливих страждань. Варта моєї втечі не помітила, що мене водночас і обурило, і порадувало. З одного боку: яка халатність! А з іншого боку: ну і добре!

Направилась я, правда, не в свої покої, як ви могли б припустити, а на конюшню.

Ні, я не сказилася. В мене все логічно. Ніхто ж не забув про Сципіо? Я так точно не забула. Як і про свою обіцянку влаштовувати літературні вечори. Я тут всього на місяць… тепер навіть менше… тому варто приходити до пегаса кожного разу, коли випадає така нагода. Як сьогодні.

Сципіо зрадів мені, як рідній і одразу спитав, як моє життя-буття. Я посвятила його в останні новини, терпляче вислухала його вкрай експресивну лайку з приводу «цього мерзотника», тобто Діабло, і «тих трьох курок», тобто Трікс. На цій ноті я запропонувала починати наш літературний вечір.

- Слухай, у мене тепер є магофон, так що мучити свій мозок і згадувати вірші не доведеться. Я можу читати їх.

- Круто!

- Ага. Які тобі вірші подобаються?

- Всі!

- І все-таки…

- Люблю довгі і цікаві. І щоб були пригоди, романтика і неочікувані повороти.

- Гм… Як щодо «Лісової пісні»? А точно, ти ж не знаєш земних творів… «Лісова пісня» реально класна. Пам’ятаю, читаючи її вперше, я просто ридала.

Не знаю, скільки годин я читала, а Сципіо слухав, але ми таки подолали за один вечір усю феєрію.

- «…очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...» - хрипко завершила я зі сльозами на очах.

Сципіо був у значно гіршому від мене стані: він нестримно ридав і все повторював сакральне:

- ЧОМУ???!!!

- Таке життя, Сципі. Не переймайся надто сильно.

- Непогана історія, - долинув голос у мене з-за спини.

- Рауль? А ти тут відколи?

- Коли розібрався з доповіддю про трьох скажених недомагічок, вирішив переконатися, що з тобою все добре. І вчасно. Підійшов до зали, саме коли ти звідти вийшла і кралася коридорами. Довелося йти за тобою.

- Варта у тебе якась неуважна, - дорікнула я і швидко змінила тему, щоб мені бува не прилетіло: – І що там буде зі святою трійцею?

- Завтра влаштую суд. Образа члена королівської сім’ї – доволі серйозний злочин.

- Знаєш, у мене склалося враження, що вони регулярно Луніту з Алісією ображали. Надто впевнено вони себе поводили, наче знали, що принцеса не здатна влаштувати скандал чи дати відсіч.

- Розберемося, - Рауль нахмурився.

- А чому ти не сказав, що ти тут?

- Не хотілося, - він байдуже знизав плечима, але раптом його погляд став дуже важким і разом з тим багатообіцяючим: – Знаєш, я зрозумів твою проблему: в тебе абсолютно відсутній інстинкт самозбереження.

- Вибач. Я забула, що треба ходити в супроводі когось.

- Та нічого. Я засвоїв урок і відтепер ти ходиш тільки зі мною. Ні на мить не відходиш, зрозуміла?

- А спати де будемо? – я невинно похлопала віями.

Надія щасливо усміхнулася, а Скепсис щосили замахав руками, мовляв: «Ти здуріла?! Збав оберти!» До речі, після того як Рауль мене ніби як врятував від Діабло, Скепсис вже не так його критикує. Можна сказати, що він його навіть схвалив, але поки цього не визнає. Скептичний дуже.