6 (1)

О, я не помилилася! Не минуло й десяти хвилин, відколи я на вечірці, а у мене вже все обличчя болить, бо стараюся не засміятися. Правда, присутні люб’язно списали мій рум’янець на скромність, а істеричний блиск в очах – на вроджену веселість. Ну-ну…

Всі чоловіки були вбрані, як Рауль. Круглі штанці, білі лосини, капці з бантиками і так далі за списком. Ні, вони й раніше вдягалися схожим чином, але тоді я або не бачила таку велику кількість осіб чоловічої статі в одному приміщенні, або була зайнята іншими думками. А ще… Ох, секунду… Вони всі були вбрані в одяг різних кольорів! Хтось – в червоне, хтось – в жовте, хтось – в фіолетове, рожеве, синє і так далі. Коротше, це просто капець. У мене вже аж в очах рябить.

Дівчата, яких теж виявилося на вечірці вдосталь, вирішили не відставати від своїх кавалерів і виділятися… капелюшками! Поки найпомпезнішою капелюшкоподібною штукою я визнала дерево. Серйозно, у однієї тендітної дівчинки років дванадцяти на голові була велика конструкція зі справжніх березових гілок, що спліталися між собою і утворювали дерево, яке ледве влізало в одвірок. Бідну жертву невідомого «вродженого дизайнера» небезпечно хитало з боку в бік, і я з нетерпінням чекала моменту, коли ж вона впаде. Ні, я не жорстока! Просто було б весело на це подивитися. Хі-хі.

Слава всьому святому, Луніта завжди ненавиділа капелюшки і мені не довелося нап’ялювати собі на голову метровий ковпачок і ставати другою Пізанською вежею… Даруйте, третьою. Не варто забувати про дівчинку-берізку. Ого! Це було небезпечно! Вона ледь не впала прямо на столик з фуршетом! До речі про їжу… Я ж від самого ранку нічого не їла. Треба це терміново виправляти!

О, і ще один дещо заспокійливий момент стосовно вечірки: всі присутні мали при собі магофони і витріщалися в екран, тож я взагалі почувалася як удома на якійсь студентській вечірці. Єдине, що відрізняє місцеву молодь від земної – це одяг і манера говорити вишукано, але дуже в’їдливо. Як їм це вдається, гадки не маю, але мене від цього отруйного меду місцевої знаті вже аж нудить. Самі лицеміри навколо, щоб їм гикалося. В принципі, вдома мене теж самі лицеміри оточували, так що все як завжди.

Навіть король з королевою на кілька хвилин люб’язно вшанували нашу скромну вечірку своєю присутністю. Зробили вони це, щоб дізнатися, чи нормально я почуваюся після «тієї прикрої пригоди». Королева була бліда і схвильовано вдивлялася мені в обличчя. Король був спокійний, але вкрай незадоволений. Він доволі голосно, щоб усі чули, запевнив мене, що Діабло гідно покарали, позбавивши того всіх титулів, заборонивши йому в’їзд до кожного міста цього світу-держави і понизивши бідаку-садиста до статусу простого селянина. Я так само голосно відповіла, що для аристократа це таке безчестя-таке безчестя, а для Діабло, який не вважав за гріх навіть вбити селянина, це гірше смерті. Зі мною одностайно погодилися і почали бурхливе обговорення вироку Діабло. Зійшлися на думці, що смертний вирок був би милосерднішим, ніж те, на що прирекли мого шизонутого викрадача. Також усі погодилися, що вироки стають дедалі оригінальнішими, і не варто потрапляти в лапи правосуддю в цілому і першому міністру зокрема.

Королева тихенько, але дуже гаряче пообіцяла мені, що значно покращить охорону моєї скромної особи, а її чоловік віддав мені обіцяний магофончик, на якому якимсь чудом вже була вся інформація з мого старого смартфона і навіть мобільний Інтернет! Якось я чула, що сучасна людина почувається комфортно, тобто «як удома», коли до переліку відомих зручностей додається ще й наявність телефону. Так от, до цього моменту я постійно підсвідомо відчувала брак цієї корисної деталі і навіть нервувала через це. Але тепер… Це просто чудо! Магія рулить!

Наостанок королева поцілувала мене в щічку і прошепотіла мені на вухо: «Сподіваюся, Луніта з віком стане такою ж впевненою і сміливою, як ти». І вінценосне подружжя залишило дуже здивовану мене «розважатися серед молоді».

«О, Амадео прийшов! – зраділа Надія, помітивши білосніжну маківку мого друга. – Треба з ним привітатися!»

Хлопець теж помітив мене і привітно, хоча й не без ніяковості, кивнув. Він все не наважувався підійти, хоча (я це бачила) дуже хотів. Я з усмішкою поманила його до себе. Такий милий…

- Добрий вечір, принцесо, - Амадео ґречно вклонився, щойно проштовхався до мене в куточок зали з фуршетом. Так, я таки начхала на загальну думку і відкрито обідала-вечеряла. А що? Я голодна! – З огляду на недавні події, бачити вас здоровою і щасливою – радість для мене.

Боже, який же він милий! Якби не пікантні обставини, я б і не думала, кого зробити переможцем відбору.

Я швиденько дожувала смачнючу тарталетку і з усмішкою відповіла:

- Навзаєм, Амадео.

- Я чув про те, що сталося сьогодні. Міністр Амарійо весь замок перевернув догори ногами, шукаючи вас.

- Міністр Амарійо?

- Ваш дядько.

- Ох, ця моя амнезія вже починає відверто набридати! – я картинно приклала руку до лоба.

- Нічого, все невдовзі минеться, запевняю вас. Сподіваюся, вас встигли вчасно врятувати? Ви не постраждали?

- Ні-ні, зі мною все гаразд. Але поговорімо краще про тебе. Ти ще не починав шукати собі пасію, правда?

Амадео густо почервонів і шикнув мені:

- Не можна говорити про таке в залі, повній народу!

- Так, тут ти маєш рацію… Але ж не починав? – я кинула на Амадео лукавий погляд.