5 (2)

У мене прямо дежавю: я знову лежу в ліжку після трішечки смертельної пригоди. Рауль сидить у кріслі і дуже моторошно дивиться на мене. Мовчки. Знаєте, тепер я розумію придворних, які ховаються від лорда першого міністра за худеньким і трішечки мертвим Альваро. Коли Рауль злий, то дивиться, як василіск – на Гаррі Поттера. Як бальроґ – на Ґандальфа. Як мінотавр – на Ясона. Як я – на бабцю, яка лізе без черги.

І от, зараз цей вбивчий погляд, повний вируючої пристрасті був спрямований на маленьку і нещасну Софійку. А я… А що я? Я невинна! Я взагалі тут жертва!

- Поясни мені, Софіє, чому ти вічно кудись влипаєш? – тихим і оманливо спокійним голосом розбив крихку тишу проблемодавець. – Ти тут тільки третій день, причому від позавчора ти майже добу пролежала непритомна. Але ти вже вдруге ледь не померла. Тобі так подобається на власній шкурі перевіряти таланти наших цілителів? Чи ти надто любиш лоскотати собі нерви? Чи ти насолоджуєшся, коли доводиш мене до серцевого нападу?! – по мірі того, як він говорив, Рауль ставав все злішим, а я все нижче залазила під ковдру. Під кінець його тиради з-під ковдри виднілися лише мої перелякані і дуже-дуже винуваті очі.

Знову запала дзвінка тиша.

- Я чекаю, - майже лагідно, сказав Рауль.

- Я просто збігала в туалет, а коли вийшла, Діабло приспав мене якоюсь смердючкою. Коли прокинулась, була вже в тій страшній недокімнаті, але очі в мене були зав’язані. Тоді я трохи побісила Діабло, він мене вдарив, і з мене злетіла пов’язка… Чого у тебе такий вираз обличчя? Це ж добре! Я тоді змогла бачити! Потім я його ще трохи побісила, і той псих притис мене до стіни. У мене з’явилася ґуля, але я змогла вихопити у того шизонутого кинджал, поки він скаржився на свою гірку долю! Мені його шкода не було. Я безжально його поранила, розрізала мотузки і вийшла з тієї кімнати – кошмару клаустрофоба… Я клаустрофобка, до речі. Ти знав? А далі ти сам знаєш… Але як ти там опинився?

Рауль посидів, подивився на мене, тоді, згорбившись, заховав обличчя в долонях, глибоко вдихнув, видихнув. Тільки після цього проблемодавець відносно заспокоївся, забрав руки від обличчя і відкинувся на спинку крісла.

- Тебе шукали по всьому замку. Тоді виявили, що Діабло теж зник. Неважко було скласти два і два, особливо враховуючи його підмочену репутацію. Я зрозумів, що він хоче одружитися на тобі, щоб отримати корону, і розіслав накази обшукати усі найближчі храми, а сам поїхав у той, де служив брат Діабло. Я був впевнений, що він йому допоможе. Як виявилося, я не помилився.

- То ти б мене врятував навіть якби я нічого не робила? – я трохи засмутилась. Можна було просто сидіти і мовчати – цілішою була б.

- В тому й річ, що ні! – рявкнув Рауль, та так, що я аж підскочила. – Запізнись ти хоч на півхвилини – і ми б уже вийшли! Кімната, де ти була – серце храму. Вона таємна і захищена сильними чарами божественної природи! Я б нізащо її не знайшов!

- Але… але ж усе минулося, правда? – мої губи затремтіли, а з очей знову потекли дрібні сльози.

- Так, минулося, - суворо кивнув мій золотодавець. – А щоб такого більше не сталося, віднині і до кінця відбору ти всюди ходиш зі мною. А якщо не зі мною, то під охороною моїх людей.

- Добре.

- Ну, все, не треба плакати, - Рауль сів біля мене на ліжко і невпевнено обійняв за плечі. Нічого собі! Які прояви почуттів! А в перший день моєї роботи від нього і доброго слова допроситися не можна було. Прогрес.

Я вирішила побути нахабою. Присунулася до нього ближче, поклала голову йому на плече, подумки щасливо попрощалася з його огидною щедро розшитою сріблом жилеткою і почала активно псувати її сльозами і соплями. Це називається диверсія, пані та панове!

Виплакавшись, я пішла вмитися, а коли повернулася, то побачила, що Рауля вже й слід захолов. Зникає професійно, прямо як Бетмен.

- «Всюди будеш ходити за мною», - перекривила я. – Тьфу! Всі брешуть!

- Я все чую, між іншим, - сказав Рауль звідкись з вітальні. – Скажеш, коли переодягнешся. Я почекаю.

«Ой, як незручно!» - ми з Надією густо почервоніли, а Скепсис тільки перевернув очі, мовляв, що з вас, жінок, візьмеш?

Я швиденько одягнула одну з простеньких домашніх суконь принцеси, бо з застібками та ґудзиками інших я б просто не впоралася без допомоги Гелени, і пішла у вітальню. До свого власного проблемодавця, який вже встиг кудись діти зіпсовану моїми стараннями жилетку. Оперативно. Ще б штанів цих дурних позбутися…

«Ага, роздягни бідолаху догола», - їдко порадив Скепсис.

«Ох, не спокушай, - мрійливо сказала Надія, а на вражений погляд свого колеги здивовано спитала: - Що?»

Боже, і про що я думаю?

- Хай там як, а тобі пощастило, якщо так можна сказати, - Рауль підвівся з крісла, де сидів, чекаючи мене. – Оскільки Діабло вибув, строк твого перебування на місці принцеси скоротився на кілька днів. Сьогодні, до речі, влаштовується вечірка.

- На честь чого?

- Взагалі, традиційно вечірки влаштовуються для прощання з кандидатами, які вибули, але цього разу кандидат… ммм… не здатний вшанувати нас своєю присутністю.

- А мені туди йти обов’язково? – кисло запитала я, вже знаючи відповідь.