5 (1)

Прокидатися з диким головним болем вже стало буденністю в цьому світі. Лишень цього разу в мене ще й дивний присмак у роті з’явився. Фу, гидота!

Розплющила очі.

«Вітаю, Софко, ти осліпла», - спокійно констатував Скепсис.

«Або тобі просто зав’язали очі, - докірливо глянула на колегу Надія. – Що логічно, бо в тебе і ноги, і руки зв’язані, судячи з відчуттів».

Що ж, щиро сподіваюся, що Надія має рацію.

- Ну що? Прокинулась?

Я точно впізнаю цей скрипучий голос. Це Діабло. Сто відсотків. Але йому зовсім не обов’язково знати, що я його впізнала. Навіщось же він мені очі зав’язав. Може, йому приємно зберігати приємну пікантність свого інкогніто? А хто я така, щоб засмучувати свого (не)милого викрадача?

«Отже, косимо під дурепу», - вирішив за всіх Скепсис.

«Необтяжену інтелектом панну», - виправила Надія – не любить вона грубих слів.

- Хто ви? Поверніть мене додому! – прохникала банальну фразу з фільмів.

- Я не відпущу тебе. В королівський замок ти повернешся або зі мною, або вже трупом.

Гик! Нічого собі заявочки! Ось вона, ілюзія вибору в усій красі. Народе, я офіційно починаю панікувати.

- Перший варіант кращий. Будь ласка, повернімося до палацу. Разом. Зараз.

«М-м, Софіє, а ти вмієш йти на компроміси», - Скепсис намагався приховати нервовість.

- Я б і радий швидше з усім розібратися і здихатися тебе. Але от біда: нам треба спершу одружитися.

 «Агов, чуваче, знаєш пісню? – в’їдливо посміхнувся Скепсис. – Мрій, мрій про мене мрій. Хочеш бути мій? Мрій про мене, мрій… Лови обломінго!»

«Угу, згодна, - кивнула Надія. – Ще є пісня, де співається: назавжди і не втекти, у тебе є я, в мене є ти. Шлюб – дуже серйозний крок. З цим коршуном наша Софійка точно ніколи під вінець не піде… або швидко стане вдовою… Навіть швидше, ніж Скарлет О’Хара».

«А мені подобається хід твоїх думок, колего. Вилюднюєшся потроху… моїми стараннями», - Скепсис втер скупу чоловічу сльозу.

- Але добродію… - та який він в біса добродій?! – Мілорде, я не хочу заміж. Взагалі.

- Тебе ніхто не питає.

Супер. А в кого ще питати, якщо не в людини, життя якої збираєшся пов’язати зі своїм?

Ясно, з Діабло тактика я-бідна-принцеса-пожалійте-мене не проканала. Треба вмикати режим «Типічна Софія». Я ледве змогла нормально сісти. Завдання ускладнювали зв’язані кінцівки, але я таки впоралась. Яка я молодець! Хай якась добра душа купить мені пиріжок.

- Слухай, Діабло, нумо на чистоту, - я холодно посміхнулася а ля «ти мене дістав, чувак». – Ти мене викрав у перший же день відбору і навіть не спробував мені сподобатися, щоб перемогти в фіналі. Навряд чи у тебе спалахнула до мене палка пристрасть, яка штовхнула тебе на подвиг в ім’я кохання. Бачила я твої очі. Такі, як ти розраховують кожен крок і плюють на емоції… Навряд чи в тебе взагалі є хоч якісь емоції. Отже, тобі потрібно негайно отримати гарантії того, що ти станеш наступним королем. Питання: чому зараз? Чого ж тобі так припекло надіти корону?

Діабло терпляче вислухав, дозволивши висказатись, не перервав на кульмінації промови, вартої самого Обами, і лише після цього вдарив мене по обличчю так сильно, що, падаючи, я пошкодувала, що взагалі сідала. Ну от, а кажуть, що слово б’є сильніше. Брешуть вони, причому нахабно.

- Дуже розумна, я бачу? – прошипів він, як змія.

Я б так не сказала. Була б розумною – мовчала б і сопіла в дві дірочки, а так у мене тепер абсолютно точно лишився червоний слід від руки Діабло на лівій щоці, зчесана об камінь підлоги права вилиця і металічний присмак крові в роті. Супер. Ну, принаймні пов’язка з очей злетіла. Тепер я можу оцінити обстановку.

«Мн-да, ремонтик тут зайвим точно не буде», - присвиснув Скепсис.

«Ох, хоч би клаустрофобія не дала про себе знати», - тоненьким голоском прохникала Надія, поки я оглядала закрите темне приміщення площею чотири-на-п’ять квадратних метрів і цілком позбавлене вікон і будь-яких меблів. Самотня свічка освітлювала нерівні кам’яні стіни, які наштовхували на думку, що ця манюсінька кімнатка колись давно була недовитесана в суцільній скелі лінивими робочими, які махнули на неї рукою і зі словами «і так норм» забрали гроші та змилися, поки халтуру не помітили.

- І все-таки, Діабло, чому зараз? – от не мовчалося мені. – Нащо тобі так поспішати начепити корону?

- Хочеш поговорити?

- Та ні, я хочу, щоб ти виговорився. Може, легше стане? Усіх покидьків з фільмів і книг прориває вкінці історії розповісти про своє тяжке дитинство, моральні травми і геніальні ідеї перед своєю поразкою. Ти поговориш, я із задоволенням послухаю, а тоді розійдемось тихенько, наче після сеансу психотерапії. Окей?

- Що ти мелеш?! – Діабло майже ніжно перевернув мене носком черевика з боку на спину і скривив обличчя в зверхній і абсолютно садистській гримасі. Знаєте, так ще Волдеморт мертвого Седрика Діґорі ногою перевертав. Але Темний Лорд хоч босий був, не те що цей.

- Слухай, якщо ти раптом вважаєш це початком наших шлюбних ігрищ, то попереджаю одразу: я в такі ігри не граюся. Підшукай собі в пару таку ж шизонуту, як ти, і влаштуйте собі незабутній медовий місяць.