4 (2)

- Фууууух, - видихнула я, бухнувшись на крісло у вітальні.

- Нічого, ще звикнеш.

- Та не дай Бог! Якщо я щодня так довго снідати буду, доведеться о шостій ранку вставати, щоб все встигнути!

- Я про атмосферу казав, але гаразд.

- Рауль, а чому ті троє були в моєму світі вчора?

- Вони ніколи не були на Землі. Ті чоловіки, яких ти бачила… то був я.

- Ти?! Але чому?

- Ну, мені ж треба було перевірити тебе, тому я попросив Альваро дати мені три достовірні ілюзії. Він погодився.

- Добре, з цим зрозуміло. Але чому ти мене не попередив сьогодні?!

- Та кинь ти. Було ж весело, - Рауль лукаво і широко усміхнувся, чим цілком вибив мене з колії. Ох, він ще й так усміхатися вміє… Але вже за мить він знову був моїм зібраним і суворим босом. – Час піджимає. Слухай план дій. Далі на черзі зустрічі з кандидатами. Найкраще, якщо ти прийматимеш їх у саду в альтанці. Там ти будеш на виду, і скомпрометувати тебе не вийде. Після того, як поговориш з кожним лордом, скажеш слузі, з ким ти хочеш провести завтра перше побачення. І все.

- А скільки буде тривати це пекло?

- На кожного кандидата буде виділено від п’ятнадцяти до двадцяти хвилин.

- Та це аж дві години приблизно! – я скривилася, але згадала про золото і взяла себе в руки: - Я впораюся. Я ж сиділа в інституті по три-чотири пари під ряд. Тут навіть простіше. Все, що від мене треба – це мило усміхатися і робити вигляд, що слухаю. Чоловіки люблять поговорити і похвалити себе. Буду подумки з усіх приколюватися.

- Не буду питати, звідки в тебе таке дивне уявлення про чоловіків, спитаю інше: що тебе так насмішило, коли лорди представлялися?

- Я відповім навіть на обидва питання. Цінуй мою щедрість, - і коли я почала так невимушено говорити з власним босом?! – Уявлення про чоловіків у мене з власного досвіду. А смішно тоді було, бо…

В двері постукали.

Після дозволу Рауля до кімнати увійшов лисий худий чоловік з довгим гачкуватим носом. Він був уже в літах і носив окуляри в тонкій срібній оправі.

- Я прийшов, щоб провести вашу високість до альтанки.

- Луніто, ти ж не пам’ятаєш нашого дворецького?

- На жаль.

- Його звати добродій Касміро. Він наглядав за тобою з раннього дитинства.

Я помітила, як у пана Касміро зволожилися очі. Він дійсно любить Луніту і переживає за неї. От його обманювати мені дійсно совісно… Але що вдієш?

- Тоді рада вас бачити, добродію Касміро, - я усміхнулася старенькому дворецькому так сонячно і щиро, як тільки могла. – Дядечку, завершимо нашу розмову згодом, гаразд?

- Добре, Луніто.

Ми з дворецьким швиденько дісталися альтанки, де вже сидів Дементор.

- Сантосе, рада знову вас бачити.

Скепсис скривився, а Надія суворо на нього подивилася, мовляв «тільки знову не починай» і підбадьорливо кивнула мені.

- Навзаєм, принцесо, - Дементор поцілував мою руку, а я ледь втрималася від того, щоб не витерти її об себе.

Ми з Сантосом випили по чашці чаю, і весь цей час він не замовкав, хвалячи то мою неземну вроду, то розум. До речі, у справжнього Сантоса з роту не тхне, тож з ним можна розмовляти. Вже десь на другій хвилині нашої зустрічі я зрозуміла, що можна розслабитися: Дементор нешкідливий. Просто любить переливати з пустого в порожнє, а це не така вже й страшна вада. До того ж я помітила деяку нервовість в його рухах, яка наштовхнула на думку, що хлопець просто хвилюється. Розвинути цю гіпотезу у мене не вийшло, бо підійшов добродій Касміро і повідомив, що час аудієнції Сантоса вийшов. Тоді Дементор знову поцілував мою ручку і пішов. Мені навіть здалося, що він видихнув з полегшенням.

«Хвилювання може пояснити його балакучість, - резонно мовила Надія. – Може, ми надто упереджені стосовно нього через ілюзію Рауля?»

Скепсис у відповідь тільки пирхнув, усім своїм виглядом демонструючи, ЩО він думає про нашу наївність.

- Добродію Касміро, налийте мені, будь ласка, ще чаю.

Скоро біля альтанки з’явився «масажист-мачо» на ім’я Отелло. Чесне слово, я ледь не вдавилася чаєм, коли він сказав, як йому прикро, що його колишня наречена Дездемона вчинила зі мною так підло і натравила змію. Дездемона. Колишня наречена Отелло. Боже, невже такі збіги дійсно бувають? Яка іронія!

«Треба буде Раулю розповісти! – засміялась Надія. – Він точно оцінить іронію».

«Але він не в курсі, хто такі Отелло і Дездемона в нашому світі. Не зрозуміє», - вередливо буркнув Скепсис.

«Кайфолом», - меланхолійно обізвала свого колегу Надія.

Поговоривши про колишню, Отелло почав розповідати про свою маму, яка й відправила його на відбір, розірвавши заручини з Дездемоною. Спершу я не запідозрила нічого такого, але на десятій хвилині розповіді про те, яка прекрасна у нього мама, я для себе викреслила Отелло зі списку можливих королів. Маминий синочок. Хай розумом спершу виросте, з-за маминої спідниці вийде, а тоді вже в королі пнеться.