4 (1)

Прокинулась я, за звичкою, о восьмій ранку, адже, як ви вже здогадалися, я працюю з дому, і мені майже ніколи не потрібно вставати вдосвіта, щоб доїхати на роботу. Плюсик дистанційного працевлаштування.

Прокинувшись, я не застала в кріслі мого равлика-соулмейта, тож вирішила, що він виспався і давно пішов командувати іншими… тобто працювати. Раптом мене кольнула ірраціональна підозра. Я клубком злетіла з ліжка, плутаючись у покривалі та ковдрі (поки я спала, остання якимсь чином перекочувала на мене, а не лишилася в кріслі). Затамувавши подих, я відкрила шухляду. Фух, малюнок на місці, лежить саме так, як я його поклала. Слава Богу! А то він міг все неправильно зрозуміти, а мені не хотілося б третього ж дня мого працевлаштування псувати відносини з босом. Нам же ще з місяць одне одного терпіти доведеться.

Знаєте, таки добре, що я рано прокинулась: був час спокійно і вдумливо порозглядати себе в дзеркалі у ванній. На нарцисизм я ніколи не страждала, але сьогодні перед дзеркалом застрягла на добрі двадцять хвилин: ретельно розглядала своє нове обличчя. І от у мене питання: Рауль сліпий? Як можна було сказати, що ми з принцесою схожі? Ми ж абсолютно різні! Це все одно що порівняти просту людину з небесним янголятком! Правду казав Альваро: ми як місяць і сонце. Зі спільних рис у нас з принцесою тільки колір волосся та зріст. Хоча… Хто зна, може, вже це полегшує духові роботу у створенні ілюзій? Я ж не в курсі цих заморочок з магією.

Очі мої лишилися сірими, тільки стали світлішими, майже прозорими, і округлішими. Власниці таких очей дуже легко вдати з себе наївну і добру дівчинку. Навіть із моїм нелегким характером сильної і незалежної жінки. Мій рідний носик з легкою горбинкою а ля Бебі з «Брудних танців» став милою злегка веснянкуватою кирпочкою. Мої нормальні середньостатистичні губи перетворилися на пухкі і м’які, особливо нижня. Та й загалом доволі гострі риси обличчя, які, я підозрюю, частенько відштовхували від мене людей, стали м’якими і відкритими – дитячими.

От тільки вираз мого обличчя і погляд… Я впізнала себе в цій шістнадцятирічній дівчинці. Все-таки життєвий досвід і всю набуту мудрість не так легко приховати.

Жартую! Ха! А ви повелися! Яка там мудрість, я вас прошу! Та я і в тридцять дитиною буду!

Ще раз подумки порадивши Раулеві сходити до окуліста, я з насолодою прийняла ванну, вмилася, замотала волосся в рушник, себе – в халат, а тоді зіркою бухнулася в ліжко.

Оце життя!

На жаль, кайф тривав не вічно. Невдовзі до мене в кімнату припхалася служниця і, без упину торочачи, як же сильно вона за мене злякалася, стала професійно сушити, розчісувати і заплітати моє ду-уже довге волосся. Вона допомогла мені вдягнутися, і тільки тоді я згадала, навіщо, власне, мені треба було падати з коня.

- Ем… Мені надзвичайно незручно, але… як тебе звати? – я сором’язливо усміхнулася.

- Принцесо, це я, Гелена, ваша служниця. Я вірно служу вам вже три роки. Святі сили, невже чутки таки правдиві і ви втратили пам’ять?!

- Ну-у…

- Ох, а я ще й подумала, чого ви така мовчазна сьогодні! Невже падіння було настільки серйозним?!

- Боюся, що так і є, - відповіла за мене королева, яка непомітно з’явилася в кімнаті. – Доню, з тобою вже все добре чи голова ще болить?

- Ні… мамо. Зі мною все гаразд.

- Дивися, якщо погано почуваєшся, ми можемо перенести привітання учасників відбору ще на день.

- О, ні, мамусю. Зі мною все правда добре. Не варто зволікати. Це ж така важлива для королівства і для мене подія! Та й було б неввічливо змушувати лордів чекати.

- Впізнаю моє золотко. Ти така добра до всіх.

Королева по-материнськи мені всміхнулася і обійняла мене, а я відчула, як сильно скучила за своєю мамою. Я її вже пару місяців не бачила через кляту роботу… Нічого. От відбуду тут місяць – і повернуся додому!

- Доню, не хвилюйся. Все мине гладенько, - говорила королева, ведучи мене коридорами замку. – Зараз ми поснідаємо з кандидатами. Тоді ти протягом дня поспілкуєшся з кожним окремо і обереш, з ким підеш завтра на побачення.

- Добре.

- В тебе тремтять руки.

- Вони завжди тремтять, коли я роблю щось нове і важливе. На своїй першій співбесіді я взагалі всім тілом тремтіла.

Королева взяла мене під руку і підбадьорливо усміхнулася:

- Тримай голову високо, принцесо.

Я не могла не усміхнутись.

Ми увійшли до зали, і всі чоловіки (а тільки вони й були за столом) підвелися.  Згадався Леопольд з «Кейт і Лео» та його джентльменські замашки. Ех, аристократія.

Королеві допоміг сісти її чоловік, а мені – Рауль, який на правах родича сів поруч зі мною, тим самим відгородивши від кандидатів на руку, серце та інші королівські органи. Мене поки все влаштовує.

Після продиктованих етикетом ґречностей ми таки почали їсти. Чесне слово, ще трохи – і мій шлунок почав би бурчати!

Ще б пак, я ж учора взагалі їсти не могла. Попри мої слабкі протести, в мене під вечір спробували запхати якусь ріденьку кашу, але мій організм оголосив бунт, і довелося екстрено шукати тазик. Цілитель сказав, що то наслідок зміїного укусу, адже отруту змії добре приправили магією, і заспокоїв тим, що наступного дня я буду вже цілком здорова. Що ж, не збрехав.