3 (2)

Я подзвонила мамі і сказала, що зі мною все ОК, але дуже втомилася за день і збираюся спати. Тоді вирішила, що таки витрачу останні відсотки зарядки на музику. Не можу я щось робити, а особливо малювати, в тиші. Мені обов’язково треба, щоб на фоні або грала музика, або йшов улюблений фільм.

Так, музика є, а що ж намалювати? Обрана навмання пісня дала підказку.

Очі, бризкає шампанським в море, я напився, відпливаю вже назад не відпускай, ти смієшся через сльози. Бризкає шампанським в море…

«Навіть не думай», - попередив Скепсис, але я тільки показала йому язика.

Зрештою, це ж тільки малюнок. Чом би й ні?

- Буває страшно дивитись в твої шампанські очі, - підспівувала я, поставивши пісню на нескінченну прокрутку. – Це точно. Рауль як бликане, так і хочеться сховатися, але очі в нього реально кольору шампанського. Це трохи стрьомно, але прикольно.

Отже, через годину старань, в мене вийшов цілком пристойний ескіз портрету Рауля. Звісно, якби в мене була його фотка чи я малювала з натури, вийшло б взагалі круто, але навіть так непогано.

Телефон вже давно «знепритомнів» без підзарядки, а я саме критично розглядала своє творіння, думаючи, чи варто щось десь підправити, коли до вітальні хтось без стуку увійшов. Я ледве встигла сховати малюнок під ковдру, коли і двері до моєї спальні так само безпардонно відчинилися, а на порозі з’явилися двоє: чоловік і жінка.

Вони, знову ж таки без запрошення, підійшли до мого ліжка, даючи мені змогу краще себе роздивитися. Чоловіку я б дала років сорок максимум. Він носив акуратну бороду а-ля султан Сулейман в першому сезоні, та й за статурою трішки його нагадував. Жінка, мабуть, ровесниця «Сулеймана», була неймовірно красивою блондинкою. Позитивом, який вона буквально випромінювала, жінка трохи нагадувала мені маму. Обидва незнайомці трималися спокійно і благородно, наче в себе вдома. Отже, вони якісь місцеві шишки. Треба бути ввічливою.

- Добридень, - пам’ятаючи про необхідність підтримувати образ, я дружелюбно привіталася.

«Бог дав свято, а чорт – гостей», - пробубонів Скепсис. Він все ще дувся на мене, бо я його не послухала і таки намалювала Рауля, але не вставити свій коментар він просто не міг.

- Софія? – запитала жінка.

- Ви, мабуть, кімнатою помилилися. Я принцеса Луніта, - я ще ширше всміхнулась, вдаючи слабеньку на голову. Я цих людей не знаю, мені Рауль про них нічого не казав, то й говорити їм, що я не принцеса не варто.

- Я королева Мерседес, мама Луніти, а це мій чоловік, король Рофіно. Можеш бути з нами відвертою, Софіє.

- О, тоді приємно познайомитись. Рауль не з вами?

- Він зараз на суді. Скоро має вже винести вирок. Таким задоволеним я твого брата ще не бачив, люба, - усміхнувся король. – Цікаво, що він задумав?

- Він хоче видати леді Дездемону заміж за якогось низького за статусом чоловіка, бо вона спробувала мене вбити, - я, злорадно посміхнувшись, поділилася останніми новинами.

- Геніально! – вигукнув король, за що отримав удар ліктем від королеви. Я ж скривилася від різкого головного болю.

- Чого ти репетуєш? Не бачиш, що дитині погано? – шикнула королева. – Коли ми почули, що на тебе скоїли замах, ми прийшли сюди так швидко, як тільки могли. Ми були тут вчора, але ти була без свідомості і тебе лікував цілитель. Сьогодні ми тут, бо хотіли особисто впевнитися, що з тобою все гаразд.

- Тобто я відучора була у відключці? – мої очі повільно полізли на лоба. Я думала, що живу ще в сьогодні, а вже, виявляється, завтра…

- Боюся, що так, - королева буквально випромінювала турботу за мене, тож я звичним жестом потерла скроні і запевнила її, що зі мною все добре:

- Я цілком здорова, якщо не зважати на головний біль. Але Рауль запевнив, що й ця дрібна прикрість невдовзі мине.

- Рада це чути, - королева з полегшенням видихнула, приклавши долоню до грудей. Яка ж вона все-таки добра жінка. Так мою маму нагадує…

- Чи можемо ми щось зробити для тебе? – запитав король. Схоже, він хотів загладити провину через той свій вигук. Ні, не може в країні бути таких добрих правителів. Не дивно, що покараннями займається Рауль.

- Насправді, так… Чи можу я вас попросити дати мені на час, поки я тут, місцевий телефон, щоб підтримувати зв’язок з рідними? Просто мій не підходить для дзвінків між світами, та й він цілком розрядився.

- Звісно! Це найменше, що я можу для тебе зробити.

Я знову зморщилась. У короля дійсно могутній голос.

- Ой, все, ходімо, Рофіно. Ти надто голосно розмовляєш, а у дитини болить голова. Побачимося завтра, Софіє.

- До зустрічі. Для мене честь познайомитися з вами.

Королева привітно усміхнулася наостанок, а король дружелюбно помахав рукою, не наважуючись заговорити.

Вже з вітальні я почула шматочок їх розмови:

- Така хороша дівчинка. Правда, Рофіно?

- Так. Така ввічлива і скромна.

- Вона просто золото…

«Це вони про нас?» - тільки й зміг ошелешено запитати Скепсис.