3 (1)

Я довго не могла отямитися. Свідомість, наче невловимий сонячний промінчик, то поверталася до мене, то непомітно вислизала. Навіть непритомна, я почувалася так, наче все тіло горіло, а легені наче наповнювалися тліючим вугіллям. Здається, мене кілька разів знудило. Ще, я це точно пам’ятаю, біля мене постійно були якісь люди. Вони щось говорили, хтось торкався прохолодними долонями мого лобу і бубонів незрозумілі слова, від яких невидимий вогонь відступав, і мені ставало легше. Ненадовго. Зрештою, я остаточно вирубилась.

Скільки я провалялася у відключці, мені не відомо, але перетинати тривку межу між царством Морфея і реальністю зовсім не хотілося. Втім, хто мене питає, чого я там хочу? Прокинутися таки довелося, а все через приглушені голоси з іншої кімнати. Щоб їх усіх поприщило.

Знаєте цей стан, коли у вас температура, ви лежите в ліжку, а над головою у вас хтось схвильовано бубонить, і кожне слово цього «когось» (так, мамо?) змушує болючі пульсації посилюватись, від чого вам стає ще паскудніше? Так от, я зараз у точно такій ситуації, тож можете уявити, як я «зраділа» балакучим сусідам. В сенс чужої розмови врубатися не виходило, та й не хотілося.

- Ооох, - хрипко і дуже нещасно простогнала я, зрозумівши, що через придурків за дверима доспати не вийде. Довелося зробити неймовірне зусилля, щоб підняти наче налиту свинцем руку і торкнутися голови, яка нестерпно тріщала. А ще мене злегка нудило.

«А може нам усе просто приснилося? Ну, всі ті події з новою роботою і балакучим конем?» - несміливо припустила Надія.

«І чого тоді нам так кепсько?» - Скепсис вигнув брову.

«Не знаю. Може, ми напилися, але не пам’ятаємо нічого?»

«Це ж як наклюкатися треба було. Якось це не в стилі Софії», - Скепсис почухав правий ріг.

Я вирішила, що лежати і мовчки страждати немає сенсу, тож зібралася з духом і повільно розплющила очі, від чого голову прошило новою хвилею нестерпного болю.

Рожевий балдахін над головою суворо і неспростовно показав що всі дивні події не були сном. Усе сталося насправді.

«Тільки не плач! – забила на сполох Надія. – Ти собі цим аж ніяк не допоможеш, а голова тільки ще більше розболиться!»

Я прислухалася до голосів з сусідньої кімнати і зрозуміла, що там мій проблемодавець розмовляє з кимось мені не знайомим.

- …щоб до завтра перевірили кожного. Кожного! Ясно? – Рауль говорив дуже моторошно. Ох, який же він злий зараз… Мені особисто захотілося під ковдру з головою залізти. А я, між іншим, не з лякливих.

- Так, головний міністре. А що накажете робити з леді Дездемоною? – спокійно запитав незнайомець.

«Залізні нерви», - захопилася Надія.

«Не залізні, просто з магнієм міцніші, - їдко відповів Скепсис. – Вони тут усі, мабуть, на заспокійливих сидять».

«Або просто до всього звикли».

- Міледі зараз замкнена у своїх покоях, - продовжив незнайомець. – Чекає покарання.

- А чому не в камері?

- В замку тепер немає камер, мілорде.

Ой, точно. Це вже мій косяк.

- Тоді знайдіть клітку і зачиніть там Дездемону з її ж тайпаном. Побачимо, котра зі змій отруйніша.

На слові «змія» я здригнулася всім тілом, бо перед очима з’явився образ отруйних ікол. Як я взагалі вижила?

- Рауль, мені нагадати про нашу домовленість? – меланхолійно запитав приємний мелодійний голос. О, і Альваро тут.

- Добре, тоді притримайте тайпана до кращих часів, а леді Дездемону – у центральну в’язницю під варту!

Хтось вийшов, легенько зачинивши за собою двері.

- Щоб тебе з твоєю жалістю, Альваро! – обурився Рауль. Напускний спокій зник з його голосу, поступившись гніву.

- Я не дозволю тобі більше карати людей смертю чи тортурами. І ти чудово знаєш, що я це зовсім не для них роблю.

- Я – головний прокурор цього зміїного кодла. Ти хоч уявляєш, скільки гидких таємниць кожного з них я знаю? Як ти не розумієш, що з ними інакше не можна?!

- Ти повинен знайти інший вихід.

- Може, ти мені навіть підкажеш, який? Ти ж у нас такий розумний.

- Ні. Це твоє завдання.

Ненадовго запала тиша.

- Ти бачив Софію? – що далі Рауль говорив, то більш розлюченим ставав його голос. – Бачив, до чого привела твоя жалість? Це завдяки тобі минулого разу Дездемону покарали лише символічно. Якби її стратили місяць тому, вона б не напустила змію на Софію!

- Агов! – хрипко покликала я.

Першим у моїй спальні з’явився Альваро: він просто пролетів крізь стіну і завмер біля мого ліжка. За ним увійшов Рауль, злий як чорт. Ні, він старався взяти себе в руки, але нічого в нього не виходило. Погляд його світло-карих, майже жовтих, очей налякав мене до гикавки, але я з усім можливим спокоєм ввічливо попросила:

- Поясни, будь ласка, що в біса тут діється.

- Леді Дездемона повинна була стати нареченою лорда Лассійо, - невимушено пояснив Альваро. – Але коли оголосили про початок відбору нареченого для принцеси, лорд Лассійо розірвав домовленість з її сім’єю, щоб взяти участь у відборі. Таке нерідко трапляється. Звичайна справа. Але леді Дездемона вирішила, що її публічно принизили і зрадили.