2 (5)

- Ем, слухай, босе, а поїздка на коні не обернеться мені в травми несумісні з життям? Чи взагалі… в травми…

- Не хвилюйся тобі просто потрібно домовитися з конем. Я його попередив, що ти будеш замість принцеси, тож проблем не повинно бути. Ти ж не маєш на ньому літати.

«Домовився з конем? – Надія округлила очі. – Може, він хотів сказати «з конюхом»?»

«Тільки не виправляй його, Софійко, - порадив Скепсис. – Люди, особливо начальники, цього не люблять. Пам’ятаєш другу частину фільму «Дев’ять ярдів»? Ну, де той старий давав сину ляпаси і казав «ніколи не виправляй мене». Фільми поганого не порадять».

Далі Рауль детально виклав мені, як дійти до конюшні, який вигляд має Сципіо (кінь принцеси) і де він стоїть, а також ще раз детально описав мій маршрут від конюшні до великого дуба і місце, де я маю «випадково впасти». Тоді проблемодавець залишив мене саму, наказавши виходити хвилини через три.

Я, як слухняна пай-дівчинка, почекала рівно три хвилини, невідривно стежачи за циферблатом годинника-копії Когсворда з «Красуня і Чудовисько». А ще я відчайдушно панікувала. Зі сто вісімдесятою секундою я, стримуючи тремтіння в руках, вийшла з кімнати принцеси.

Конюшню я знайшла швидко. Пощастило, що весь замок я досі пам’ятала, як свої п’ять пальців, навіть таємні ходи, ретельно продумані мною маленькою. Правильно, що за замок без таємних ходів? Швидкості моїй сприяло і те, що в замку не було абсолютно нікого. Мрія соціопата. Ні, я себе такою не вважаю, але повна відсутність людей в замку і в конюшні дуже радує.

- Привіт, Сципіо. Хороший коник, красивий, біленький. Ти ж мене не з’їси, якщо я до тебе торкнуся? – я простягнула тремтячу руку до морди коня, ледь не втрачаючи свідомість від страху. Навіть в дитинстві, коли я на літо їздила до бабусі, настільки близько до коня я не підходила ніколи.

Мені здається чи коник дійсно дивиться на мене, як на дурепу?

Скепсис відкрив було рота, щоб сказати, що мені вже ввижатися почало, коли…

- Я м’ясо не їм. Вегетаріанець.

Я ледь не впала, чесне слово! Скепсис поперхнувся, а Надія пискнула і сховалася у нього за спиною. Совість продовжувала спати.

- Гик! Й-й-ясно… А ви… Ви погодитеся прокатати мене до великого дуба в парку?

- Та куди вже я дінуся…

- То-о… Я можу на вас сісти?

- Спершу випусти мене зі стійла, горе ти моє, - Сципіо перевернув очі.

Я відчинила дверцята і дозволила Сципіо вийти навулицю. І знаєте що? Мене абсолютно не здивували білосніжні і неймовірно великі крила Сципіо. Пегас, то й пегас. У кожного свої недоліки.

- А тепер залазь. Тільки обережно, бо сідло дамське, а ти навіть у звичайному не їздила, як я розумію. Я буду їхати повільно, щоб ти не впала ненароком, але нічого не гарантую.

Я ковтнула слину і вже вкотре подумала: а може, ну його все? Повернуся додому, вип’ю чаю, перекладу сьогоднішні статті… Ні, не хочу. Я хочу власний бізнес. Хочу багато грошей. От виконаю тут свою роботу, отримаю платню і тоді зможу робити, що захочу. Хто зна? Може, я навіть книгу напишу? В жанрі фентезі. Так би мовити на основі власного досвіду.

З допомогою стільчика, але я таки змогла видертися на спину коня. Правда, в процесі видерла пару пір’їн з крил Сципіо, але він не став мене ні кусати, ні навіть сварити – тільки тяжко зітхнув. Знову ж таки, мені дуже пощастило, що навколо нікого не було, інакше всі б дуже здивувалися, почувши, які цікаві слова знає принцеса… Кінь і з цього приводу мовчав, стоячи спокійно, правда кидав на мене злегка ошелешені погляди.

- Всілася нарешті? – насмішкувато запитав він. – Тепер тримайся.

- Та щоб я та ще колись погодилася на подібну авантюру! – так, проблемодавець не один тут любить побубоніти. – Та нізащо в світі! Краще вже до кінця життя занудні тексти перекладати! Все, вирішено! Ніяких більше авантюр! Вестиму спокійне і розмірене життя і…

- Ти теє… не гарячкуй, - басисто сказав кінь. – Буває, одна хороша пригода варта цілого світу.

«Ґандальф-стайл», - перевернув очі Скепсис.

«А мені здається, Сципіо має рацію», - Надія в своєму репертуарі.

- Тільки не треба мене втішати.

- Та не втішаю, я. Просто повір на слово тому, хто більшість часу проводить замкненим в конюшні.

- Оу… Вибач, не подумала… А чому тебе тримають на конюшні? Ну, тобто ти ж розумний і розмовляєш. Як взагалі можна ставитися до істоти, яка може мислити, так… по-свинськи?

- Я кінь.

- Я знаю.

Сципіо з натяком подивився на мене боковим зором, чекаючи, коли ж я все збагну сама. Таки не збагнула.

- Так, крилатих коней з інтелектом існує мало. Нас можна по пальцях перерахувати. Але я однаково кінь. Тварина.

- Тобто в цьому світі не всі коні говорять?

- Звісно, ні.

- Тим паче я не розумію такого жахливого ставлення до тебе. Ти ж унікальний!

- Чому жахливого? Мені є де жити, є що їсти. Життя прекрасне. От тільки про поезію поговорити рідко з ким випадає, - Сципіо понурив голову.