2 (4)

- Прийшли.

Мені галантно відчинили красиві світло-медові двері, пропускаючи даму вперед. Чесно кажучи, до таких джентльменських штучок я не звикла. Я – нормальна сучасна жінка, а це означає що я чемпіон з прочищення шляху ліктями, незмінна презерка в грі «займи місце в автобусі» і учасниця руху «не жалій, бо тебе не пожаліють». Я змирилася з фактом, що лицарство вимерло, звикла до тисняви в метро і автобусі, безсовісно ігнорую всяких нахабних тіток, які з осудом сопуть мені в потилицю в громадському транспорті. А тут… красивий чоловік відчинив мені двері і пропустив вперед… На моїй пам’яті таке робили тільки тато і Михась, але вони родичі, тож це не так відчувалося.

«О так, понавигадуй тут зараз собі купу всього! – Скепсис нервово закурив. – Закінчуй з такими думками, бо зараз Совість розбуджу! І хай тобі буде соромно!»

Дракон ворухнувся уві сні, і Надія із задушеним писком швиденько сховалися за спиною у Скепсиса. Совість продовжила мирно сопіти, пускаючи з ніздрів тоненькі струйки диму. Минулося.

- Зараз я оберу тобі одяг для кінної прогулянки. Почекай трохи, - Рауль сховався за дверима, що вели до, я так підозрюю, гардеробу принцеси.

- А нащо мені одяг для кінної прогулянки?

- У тебе точно все добре з пам’яттю?

- До рибки Дорі мені далеко, - я криво посміхнулася.

- Згідно з нашою легендою, ти зараз впадеш з коня і вдаришся головою, - проблемодавець перевернув очі. – До речі, в цій кімнаті можеш говорити вільно. Я ще вчора її зачарував від прослуховування.

- А не можна всім сказати, що я вже впала? – безнадійно запитала я, передчуваючи «захопливу» зустріч з місцевою фауною. Та я коней з дитинства не бачила!

- Ні, не можна, - Рауль вийшов з зеленою сукнею а-ля Скарлет О’Хара. – Ми маємо створити сцену, якій легко повірять. Ти зараз підеш до стайні і візьмеш коня. О, і не забувай усміхатися дорогою, якщо когось зустрінеш. Я вже казав, що Луніта сонячне дитя, так що вживайся в образ.

- А ти зі мною підеш?

Надія дивилася на нього так, що і кам’яне серце вичавило б скупу сльозу, але мене жорстко обламали.

- Ні. Я буду в парку біля велетенського дубу з гойдалками, вдаватиму читання. В’їдеш у ворота до парку і рухатимешся просто вперед. Помилитися неможливо. Поїздка хвилин десять-п’ятнадцять візьме. Тоді й зустрінемося.

- А сукню мені самій одягати чи прийде… не знаю, покоївка?

- Зараз в замку покоївок немає. Та тут нікого, окрім нас з тобою та Альваро немає, - Рауль, схоже, тільки зараз зрозумів проблему. – Йди в спальню. Вдягнеш, що зможеш, а тоді покличеш мене. Допоможу.

На слові «допоможу» він так тяжко зітхнув…

«Хі-хі», - злорадно посміхався Скепсис.

Я згребла купу зеленої тканини і шмигнула в спальню принцеси.

Описувати інтер’єр не буду, просто скажу, що достатньо уявити кімнату п’ятирічної дівчинки-принцеси. Всюди були білі меблі, світла підлога, рожеві стіни та рожевий балдахін над ліжком. Так, так, у мене в дитинстві була схожа кімната. І не думайте мене осуджувати! Я йшла до своєї мрії, хотіла втілити своє призначення: стати принцесою! І, чорт забирай, я досягла цієї мрії!

Я витягла з сумки апгрейднутий телефон і набрала маму.

- Ало! Сонечко, я тобі дзвонила раніше, а ти була поза межею досяжності. В метро їхала?

«О, так! А я все думав, як охарактеризувати наше перебування в іншому світі, і тут мене осяяло! Поза межею досяжності – віднині це наш девіз!» - зрадів Скепсис.

- Мамо, ти тільки не панікуй, але я тоді була в дорозі… В дорозі… ем… до іншої країни…

- Як?! А чому нам нічого не сказала?!

- Просто тут така вигідна пропозиція підвернулася, і я не могла не погодитись. Тільки подзвонити все часу не було, так що вибач.

- А де саме ти зараз? В якій країні? Живеш в готелі? Умови там хороші? Бос адекватний?

- Живу в замку моєї мрії. Майже Нойшванштайн. Працюю на іноземця. Ще не можу сказати точно, який він, бо ми надто мало знайомі, але він точно порядний чоловік. Робота нескладна, але забирає дуже багато часу, - я схвильовано провела рукою по волоссю. – Не знаю, чи зможу тобі дзвонити.

- А платня там хороша?

Сакральне питання просто.

- Більш ніж хороша. Приїду – все розповім.

- Прекрасно! Нічого, доню, якщо не зможеш дзвонити. Просто кидай іноді хоч смайлики у Вайбер, щоб я знала, з тобою все добре. А ти коли додому? Ще не знаєш?

- Думаю, я десь через місяць повернуся. Бос казав, що якщо впораюся раніше – це навіть краще. Ну, на Михасиний день народження точно встигну.

- Чудово. Сонечко, ти ж там не надто перенапружуйся, бережи себе. Ми всі тебе дуже любимо.

- Я теж вас люблю. Сильно-сильно! Передавай всім привіт!

Сумно глянувши на тридцять шість відсотків зарядки, я кинула телефон назад в сумку і цілковито зосередилась на сукні. З нею, до слова, майже відразу виникли проблеми. Я ніби правильно вдягнула сорочку, панталони, панчохи та нижню спідницю. Корсету, слава всьому святому, не було. А от в самій сукні я заплуталась, бо спідниця виявилася надто широкою, і я зав’язла в тканині без надії на самостійний порятунок.