2 (2)

- Отже, принцесо, ставте свої питання, - склавши руки на грудях, золотодавець продовжував усміхатися. Цікаво, у нього хоч коли-небуть зникає усмішка?

«Зате яка приємна варіативність! – єхидно сказав Скепсис. – У нього, мабуть, є меню усмішок на всі випадки життя».

Я прямо уявила золотодавця з меню в руках: «Гм, ця усмішка підходить до ситуації. Вона відображає ввічливість і офіційність, але думаю, що мені потрібна ще й певна нотка владності, адже я тут бос. Так, ось ця підійде ідеально», - зітхнув у моїй уяві золотодавець, обираючи усмішку президента великої компанії під час публічного звернення до працівників.

- Де ми? – поставила я своє перше і цілком банальне питання.

- Ми зараз в королівстві Алегрія. Можеш навіть не відкривати подумки атлас світу, бо ми не на Землі.

«Ха! Я так і знав, що десь буде підстава! – тріумфально вигукнув Скепсис, а тоді поперхнувся: – Стоп, що він сказав?!»

- А де ж тоді? – мій голос якось різко сів.

- Світ називається С’єло. Мені тебе порадила одна богиня. Сказала, що ти можеш підійти на роль принцеси, бо ти не владолюбна, не інтриганка, любиш працювати і виконуєш свою роботу ідеально. Чесно, не дивно, що вона порадила мені дівчину не з цього світу. Такі якості тут рідкість.

- Стоп-стоп-стоп! – замахала руками, вимагаючи тайм аут. – Ми в іншому світі… В. Іншому. Бляха. Світі. О, так, чому б і ні? Сподіваюся, мене тут не змусять виходити заміж за якогось там лорда, вчитися в академії магії чи рятувати світ ціною невимовних жертв особистого характеру? Бо тоді наш контракт анулюється, я віддаю тобі золото і повертаюся додому.

Проблемодавець перевернув очі і саркастично вирік:

- О, звісно, я ж тільки про те й думаю, щоб віддати тебе заміж чи заплатити за твоє навчання в академії! Робити мені більше нема чого! І звідки тільки беруться такі стереотипи?

- Тобто все, що від мене треба – це трохи побути принцесою?

- Так!

- Слава Богу! Тоді сподіваюся на активну і плідну співпрацю, - я широко усміхнулася і простягнула йому праву руку для ділового рукостискання. Натомість Рауль обережно взяв мої пальчики в свою долоню і злегка доторкнувся до них губами, змусивши мене трохи почервоніти.

- Принцесо, не осоромте мене, - з холодною ввічливою усмішкою попросив він, а мене наче холодом від цієї усмішки прошило. Пф, подумаєш! Я ж не знала, що я вже цієї секунди прямо в шортах і футболці з Сімбою почала працювати принцесою! Та й хто його знає, цього Рауля… Може, він псих чи бос-садист? Може, дарма я повелася на гроші?

- Що ви! Осоромити вас було б такою неприємністю! – я фальшиво посміхнулася.

«Це нам могло просто здатися. Може, він нормально усміхнувся, а ми сприйняли цей жест небезпечним, бо нам трохи страшно? – наївно сказала Надія. – Але страх – це нормально. Ми ж в новому середовищі, в іншому світі. Це просто стрес».

«Стрес – це працювати місяць на компанію, а в день зарплати отримати лист з повідомленням, що, на жаль, не зірки не склалися, ти їм не підходиш, і ваші шляхи розходяться. І потім ти лишаєшся без грошей ще на пару місяців, поки нову роботу не знайдеш і не доживеш до зарплати. А те, що відбувається зараз, це так… легке здивування і заінтригованість», - знизав плечима Скепсис.

Дійсно, я ще й не з такого викручувалась! Прорвуся. А зараз, Сонечко, збирай себе докупи і думай, що ще спитати.

- Моє наступне питання: що це за замок і хто будував цей шедевр?

- Це королівський палац в Бланкіті, столиці Алегрії. Він просякнутий сильними чарами і пов’язує себе з душею свого хазяїна, тобто того, хто носить королівський браслет, - Рауль вказав на моє зап’ястя, на якому його стараннями красувався витончений золотий браслет з якимсь жовтим камінцем. – Зазвичай його носить король, але на час відбору нареченого для королівської доньки, він традиційно передається принцесі. Зараз браслет, пов’язаний з палацом могутніми чарами, належить тобі, а отже будівля прибрала форми, яка подобається саме тобі. Але це тільки верхівка айсбергу. Тобі слід де з ким познайомитись і бажано знайти спільну мову, інакше весь план піде коту під хвіст. Ходімо.

Я без зайвих слів пішла за Раулем, крутячи головою так часто, що у мене кілька разів небезпечно хруснула шия. Втім, я не звернула на це уваги, цілком поглинута красою навколо. Ох, яка мозаїка! А гобелени! А вітражі! Та тут кожен підсвічник – витвір ювелірного мистецтва!

- Я повторюся, але ваш стиль мені до душі, принцесо Луніто. Зізнаюся, тільки щоб мати можливість бачити цю красу, я готовий зробити вас принцесою… бодай ненадовго, - Рауль вів мене повільно, він теж розглядав красу інтер’єру і мав дуже задоволений вигляд.

- Рауль, ви надто добрі до мене і явно переоцінюєте моє бачення краси, - я знічено усміхнулася, вживаючись в роль доброї, сором’язливої і наївної принцеси-янгола.

- Непогано, принцесо, - усмішка Рауля із задоволеної перетворилася на схвальну. – Але до мене вам варто звертатися не інакше як «мій любий дядечко».

- Ого! Тобто… Даруйте мені мою нестриманість, але я вражена!

«Все, тепер замість «Офігіти й не встати!» говоримо «Я вражена!»», - їдко гмикнув Скепсис.

- Чому?