2 (1)

Так, шановні, у мене кукуха поїхала чи я справді опинилася в кімнаті моєї мрії?

Серйозно, кімната – шикарна! Стіни всуціль розмальовані різними закарлючками і візеруночками в теплій гаммі. А фрески тут – просто чудо! Вони зображують лісових звірів: он там гордо стоїть намальований олень з великими рогами, а ось тут лисиця біжить від мисливців і собак, а он сторожко завмер сіренький зайчик…

Мій погляд натрапив на велетенську картину дівчинки в блакитній сукні, намальованої в повний зріст. Щось ця картина підозріло схожа на мою фотку з садочка, де я на Новий рік була принцесою. Пам’ятаю, я тоді всю групу змусила свято вірити, що в мені справді тече блакитна кров, показуючи всім охочим слухати сині вени, які просвічували крізь бліду шкіру. О, це був рай на землі! Того дня мені вірно служили дві покоївки, конюх, кухар, придворний лікар, три придворні дами і, звісно, принц. Принцом став Василь, моя перша любов. Він був найсимпатичнішим хлопчиком в групі, і ми були типу як закохані. Але кохання скінчилося, коли ми з ним пішли в різні школи. Наші почуття не витримали випробування відстанню, і в мене з’явився інший принц – моя друга любов класу до третього. Тоді я ще пару разів обирала собі принців, але десь в класі дев’ятому я плюнула на цю справу і вирішила, що буду сама-собі-принцом. Одне з наймудріших рішень в моєму житті.

Я підійшла ближче до картини дівчинки. Ні, ми з місцевою принцесою в дитинстві явно були схожі, як дві краплі. Хоча… Чекайте, тут на фоні така ж сіренька штора, як у мене на фотці… А ось цей детально промальований новорічний пряник я тримала ось в цих самих руках, поки в мене його делікатно не забрала турботлива матуся, з милою усмішкою пояснивши: «тобі зараз не можна солодкого». Ну, звісно. Я тоді була, як три Василі. Мої пухнаті щічки неймовірно радували бабусю і до смерті жахали маму, тому батьки (читайте «мама») вирішили не давати мені нічого мучного чи солодкого і записали свою принцесу на танці. Правда, танцювала я недовго, бо там була противна вчителька, натомість я пішла на плавання. Результат: тепер у мене вага п’ятдесят шість при зрості метр шістдесят, а стіну моєї кімнати прикрашають різні грамоти і медалі з плавання. Непогано, я гадаю. Заняття бальними танцями, до речі, я відновила вже в інституті і продовжую до сьогодні. Мені подобається.

Але я відволіклася. Схоже, хтось свиснув мою дитячу фотку і намалював шикарний портрет. Сподіваюся, я нічого художнику не винна? Якщо ні, то він винен мені! Я певний час явно була його музою! Пам’ятаю, що на фотці я дулася і міцно притискала свій скарб до грудей, бо розуміла, що після того, як вийду з садочка у мене точно заберуть пряника. А от на портреті я маю піднесений, неземний, чарівний, елегантний вигляд! І тут я точно значно стрункіша, ніж була насправді. Художнику явно хтось непогано заплатив… Вимагаю двадцять відсотків!

Раптом мене наче струмом вразило! Я знаю цю картину! Я знаю цю кімнату!

«Та звідки?» - сумнівався Скепсис.

«Пам’ятаєш, колись в дитинстві Софійка уявляла свій палац?» - Надія, схоже, розуміла, що тут діється.

«Ну?»

«Це точна копія придуманої нами кімнати для званих обідів, - з широкою усмішкою пояснила Надія, з ностальгією роззираючись. – Цей велетенський стіл з темного дерева, стільці оббиті червоним оксамитом, шикарні золоті штори з червоно-брунатним візерунком… Ось, тут навіть є велика кришталева тарілка з цукерками! Ми її уявили, коли у нас пряника забрали. І тарілка з яблуками, щоб заїдати цукерки. Бабуся просто нам в дитинстві казала, що після солодкого обов’язково треба з’їсти яблучко, щоб зубки були красиві-красиві».

«І як ти це все пам’ятаєш?» - почухав потилицю Скепсис.

«Моє друге ім’я – Сентиментальність. Я покликана пам’ятати такі речі».

І справді, складається таке враження, наче хтось зазирнув до мене в душу, висмикнув звідти ретельно вифантазуваний в дитинстві образ і вирішив втілити його в життя. Це дійсно кімната замку моєї мрії. Пам’ятаю, як я в дитинстві цілком серйозно планувала стати принцесою і жити в замку. Ну, про це ви вже, мабуть, здогадалися з розповіді про садочок.

Загалом, до свого майбутнього маленька я поставилась з усією серйозністю і  попросила маму показати мені картинки найкрасивіших замків, щоб я продумала, які в мого будуть кімнати, щоб тоді було легко його побудувати, коли виросту. Мама в мене культуролог, і вона обожнює історію та культуру Німеччини, особливо романський період архітектури. Я це до чого? Вона тоді усміхнулася на моє прохання і з загадковим виглядом показала мені ЙОГО – замок Нойшванштайн. Правда, я його тоді ніжно називала Нойсвинстайн, хихикаючи і згадуючи казку про трьох поросят. Загалом, з тих пір в усіх своїх планах на майбутнє я обов’язково писала «поїхати в Нойшванштайн» і клеїла купу роздрукованих фоток цього шедевру.

Втім, це місце – явно не той самий німецький замок. Там все значно помпезніше. Натомість ця кімната набагато більш… не знаю… домашня? Рідна? Затишна? А все тому, що ця кімната – точна репродукція зали для званих обідів моєї мрії.

- Цікаво, - протягнув голос не-Тора. О, він теж тут? Я про нього геть забула. – Мені подобається твій стиль.

Я різко повернулася до нього, палаючи бажанням висказати йому своє «фе» з приводу ситуації, вдаючись до мови жестів і не гребуючи експресивною нецензурною лексикою. Епічній сцені з лаконічною, але ємкою назвою «Фе!» таки не судилося статися, бо я шоковано округлила очі, вдавилася власною слиною і надривно закашлялась. Повірте мені, ви б теж вдавилися, побачивши ТАКЕ!