1 (3)

Але пригоди цього дня ще не завершились!

Салон був напівпорожнім, тож я сіла на вільне місце біля віконечка і втупилась в екран свого дешевого китайського смартфона, збираючись перевірити пошту і тихо радіючи на диво хорошому смаку водія в плані музики, адже навушники я сьогодні успішно забула вдома.

- Їде-е маршрутка, як велика соба-ача будка, на дорозі всіх пі-ідрізає, бо шансон в сало-оні рубає: Владімєрський центра-тра-тра-тра-тра-тра-тра-трал! – грало на весь салон, змушуючи багатьох тихенько підспівувати чи хоч тупцяти ногою в такт.

Раптом мій шлях до відступу перегородило тіло, що примостилося поруч зі мною. Ні, не тіло якоїсь об’ємної тітоньки-колобка, як це буває зазвичай. Цього разу все виявилося значно цікавішим. Біля мене сиділа мрія будь-якої дівчини: красивий темноокий брюнет років двадцяти з хвостиком, в темних джинсах і білій футболці, та ще й з айфоном в руках. Нижню частину його обличчя, як і мого, прикривала чорна медична маска, але вона не могла приховати такої явної краси незнайомця. Від чоловіка-мрії приємно пахло терпким одеколоном, а його погляд… Він дивився на мене!

Упс. То це він щойно бачив весь спектр моїх емоцій від «м-м-м, Паттісон такий бубочка!» до «вау, Бред Пітт!!!» Я присоромлено опустила очі, відчуваючи, як щоки починають горіти.

- Ваш погляд такий красномовний, - і голос у нього приємний. Наче оксамит. – Невже я смію сподіватися на вашу симпатію?

- Ще рано казати напевне, ми навіть не знайомі, - я м’яко і дещо нерішуче усміхнулася. Тоді згадала, що на мені клята маска і перевела ці емоції в погляд.

«Може, смуга невдач завершилась? Може, він і є той самий?» - говорила в мені Надія.

«Угу, аякже, - гмикнув Скепсис. – І він так і впаде до ніг Софії, як статуя Леніна до ніг демонтажників. Хочу бачити».

Ну, гра варта свічок. Так, із зачіскою в мене наче все нормально, добре, що я перед побаченням колосок зробила. Легкий макіяж сильно постраждати не міг, бо я з парасолькою, єдине, що псує мій образ – це мокрі кеди і заляпані брудом джинси, але в автобусі всі такі.

- Як жорстоко з вашого боку, - очі красеня виражали щирий біль. – Ви мені сподобалися, щойно я побачив вас.

Я напружилась. Щось тут не те. Ну, не може чоловік так легко і рано зізнаватися в такому: він або бреше, або… Другого не дано. Він бреше. А причина брехні вже може виявитися різною. Може, він мене розігрує? Чи побився з кимось об заклад, що підчепить в автобусі дівчину за пару хвилин?

«А може, ти помилилася?» - Надія зазирала мені в очі, молитовно склавши ручки, а її ніжні рожеві крильця сумно опустилися.

«Угу, помилилася. Коли подумала, що він класний. Перше враження оманливе, що зробиш?» - Скепсис показав мені великий палець, мовляв молодець, так тримати.

- Дивно зустріти чоловіка, який би вірив у кохання з першого погляду, - насмішливо, але вже з певним холодом, мовила я просто аби не мовчати.

- Але це воно! – пафосно вирік красень, махнувши рукою так, що айфон ледь не вилетів у нього з пальців. Моє серце пропустило удар. Від страху за телефон. – Це і є кохання з першого погляду! Тепер я це розумію! Будь ласка, дозвольте мені вас поцілувати!

«Ставки ростуть. Від симпатії до кохання пара секунд. Цікаво, що буде після поцілунку?» - Скепсис почухав свої закручені баранячі роги, якими йшов на таран будь-якої проблеми кожного разу, коки Надія літала в хмарках романтики.

«А цього ми з тобою ніколи не дізнаємося», - буркнула я Скепсису.

«Ага, - підтакнула мені Надія, стиснувши кулачки. – Тепер він мені теж не подобається. Сподіваюся, ми його більше ніколи не зустрінемо».

- Воу, пригальмуй, - я виставила вперед руки, намагаючись уникнути губ цього дементора. (І коли він тільки встиг зняти маску?!) З рота чоловіка-не-моєї-мрії пахло цибулею, хріном і ще чимось дуже їдким. Поцілунок з ним явно витягнув би з мене душу, як з Барті Кравча молодшого! – Не буду я тебе цілувати! Я тебе вперше в житті бачу! І взагалі, дотримуйся соціальної дистанції! Де твоя повага до мого особистого простору?!

- Але ж у нас кохання! – крикнув на весь автобус Дементор, чим миттєво підвищив рейтинги нашої розмови від скромних двох слухачів з місць позаду до всього автобусу. Йому тільки піар-менеджером працювати.

«Важкий випадок, - зітхнув Скепсис, одягаючи лікарський халат і дістаючи ковальський молот. – Лікується тільки губозакатувальною машиною».

«А він одужає?» - Надія щиро переживала.

«Не факт, - не став брехати Скепсис, приміряючись для точного удару губозакатувальною машиною в зуби пацієнта, - але я зроблю все можливе».

- Яке кохання, чоловіче? – я скептично зміряла Дементора важким поглядом. – Ми знайомі від сили хвилин п’ять. Я навіть імені вашого не знаю. Ви вважаєте, що в житті можливе кохання, як в мультику? «Побачив, відбив у зла і закохався»? То шукайте собі далі свою Попелюшку, на здоров’я. А від мене відчепіться.

«Ось так і лікується ідіотизм», - Скепсис повчав уважну Надію, протираючи носовичком молот.

- Які жорстокі слова! – ще гучніше закричав Дементор. – Ви ранили мене в саме серце! Нащо ви так?! Нащо?!

Страшні слова, коли вони мовчать, але гірше, коли дурень ними промовляє!

«Не спрацювало», - зітхнув Скепсис, відкладаючи губозакатувальну машину до ліпших часів і легших випадків.

«А може він псих? – припустила Надія. – Якщо це так, то треба з ним обережніше».

А це думка.

- Слухай, ти класний, правда, - я старалась говорити миролюбно, все ще крутячись, як вуж на сковорідці, намагаючись уникнути поцілунку Дементора і благословляючи свою гіпервідповідальність з приводу носіння маски в громадських місцях, - але поглянь на мене і поглянь на себе! Ми з тобою з різних світів!

- Це не має значення! Я кохаю вас!

Ця вистава мене вже задовбала, і я вирішила зблефувати.

- У мене вже є наречений! Він кохає мене, я – його.

Спроби Дементора висмоктати з мене душу миттю припинилися.