1 (2)

Так, життя поспішало і вирувало, а я ду-у-уже повільно, як пригнічений життям равлик, плелася в бік зупинки, похмуро поглядаючи на огидно жвавих перехожих, які метушилися, наче мурашки.

О, мій автобус. Ні, не встигну. Ну й добре. Почекаю наступного, відтягну неминуче. Додому зовсім не хочеться. Там чекають чергові нудні статті на переклад, ноутбук і чай. Вічно одне й те ж.

Як же хочеться, щоб час зупинився! Щоб він дав мені кілька хвилин, щоб просто викинути з голови всі ці нескінченно занудні «треба», «повинна», «зобов’язана» і далі за списком.

Гори роботи. Дрібка відпочинку. Відсутність особистого життя, якщо не враховувати ті кілька невдалих побачень, що їх мені люб’язно зорганізували колишні однокурсниці. А сон в моєму житті поняття дефіцитне настільки, що туалетний папір, який пачками розгрібали на початку пандемії, аж зеленіє від заздрощів. Ні, є й позитив! З такими мішками під очима, як у мене, я можу в магазин по картоплю без пакетика ходити! Економія. Бережу природу і не бережу себе. Парадокс, правда?

Ох. Я все більше переконуюся в тому, що інші люди – жваві мурашки, а я – пригнічений равлик… чи ент з «Володаря перстнів»… Життя, рух, нові враження – все це наче проходить повз мене, і поки я сиджу і думаю над перекладами текстів, то втрачаю щось дуже-дуже важливе.

Як же багато всього я хочу зробити! Хочу з’їздити до рідного міста побачитися з батьками. Хочу нарешті зустрітися з найліпшою подругою, яку вже сто років не бачила. Хочу піти в оперу. Хочу повечеряти в приємній компанії. Хочу посміятися з кимось дорогим серцю. Хочу викроїти трохи часу на малювання. Хочу по-справжньому закохатися… Але часу на всі мої «хочу» катастрофічно не вистачає! От би в добі було вдвічі більше часу! Тоді б я і роботу, і особисте життя встигала! Ні, цей світ надто швидкий для мене. Занадто.

Раптом мій погляд наштовхнувся на чоловіка. Він дуже виділявся серед загальної метушні своєю нерухомістю. Незнайомець просто стояв, під холодними неприємними потоками зливи і навіть не пробував сховатися від стихії. Вираз його обличчя був таким, наче його щойно звільнили з роботи. А до цього кинула дівчина, махнувши на новенькому рендж-ровері підкорювати нові серця і гаманці, залишивши свого колишнього героя виплачувати кредит на машину.

Я наче побачила подібного собі пригніченого равлика, якого вже дістало без кінця бігти за поїздом. І таким самотнім він мені здався в той момент, так знайомо похмурим…

Я зупинила свою повільну ходу, бо помітила, що чоловік дивиться просто на мене! Як у фільмі чи в аніме! Невже мою сіру кашу буднів зараз розбавлять рожеві соплі мелодрами? Угу, зараз він голосом термінатора скаже «віддай свою парасольку» і залишить мене мокнути під дощем. Спитаєте, що тут романтичного? О-о, моя футболка красиво намокне і сексуально прилипне до тіла… Я для цього навіть піджак зніму! І ось так я піду в ліжко… Своє. Хворіти. Ех, навіть в мріях не виходить романтики…

І тут я помітила дивну річ: дощ не долітав до мого равлика-соулмейта. Вода взагалі його оминала. О всемогутній Тор, невже це ти? Якщо супергерой без молоту таки вирішив залишити порятунок США і з’явився тут, то треба тікати, поки тут півміста не рознесли, як в фільмах. Хоча… Цей ображений життям равлик на Тора навіть з натяжкою не тягне. Він радше на Локі схожий… чи на доктора Стренджа без борідки… Ай, не важливо. Може, невгамовні науковці винайшли якусь нову невидиму штуку замість парасольки? Я ж не слідкую за останніми новинками техніки. Наука не дрімає.

Ні, треба таки йти додому зайнятися роботою. Там мене чекають неперекладені статті (і хто цю нудотину взагалі потім читає?!), ноут на зарядці і чай в пакетику. Все як завжди. Задовбало.

Зітхнувши і відчуваючи себе Титаніком, я заглибилася в калюжу, що розлилася на шляху до зупинки. Хоча калюжа – це м’яко сказано, тут вже справжній океан! Вода, як завжди це у нас буває під час зливи, не встигала стікати в спеціальні дірочки в асфальті і вже сягала мені щиколотки. Коли я раптом спіткнулася об бордюр, я, подумки відчайдушно лаючись, приготувалася повторити подвиг Титаніка і відправитися на самісіньке дно. В буквальному сенсі. Подумки поховавши телефон, я навіть дихання затримала, не сподіваючись на те, що довжини моїх рук вистачить, щоб вберегти обличчя та решту тіла від грязьових ванн. Але ні. Падіння не сталося. Айсберг зверхньо подивися на бордюр, мовляв: «Куди тобі до мене?» А я відчувала, як мене хтось підтримує за, хм, випуклості.

Не знаю чому, але повертаючи голову в бік нахаби-рятівника, очікувала побачити равлика-соулмейта з ноу-хау замість парасольки. Але ні. Мій погляд зустрівся з незнайомими блакитними очима досвідченого пік-апера. Рука блондина ворухнулася, стараючись охопити якомога більше… випуклостей.

- Дякую за допомогу, - крізь зуби процідила я, відновивши рівновагу. Долоня пік-апера наче прилипла до малюнку мордочки Сімби на моїй футболці – не віддереш.

- Завжди будь ласка, - сяйливо усміхнувся чоловік, грайливо поглядаючи на мене. – А що ти робиш сьогодні ввечері?

О, зараз саме правильний час для загравань! Злива, мокре взуття, страшні пориви вітру ледь не виривають з рук парасольку… Романтика!

- Працюю, - буркнула я, не полишаючи спроб відірвати від нас із Сімбою чоловічу долоню. Але куди там! Легше від джинсів віддерти свіжу жуйку, на яку випадково присіла!

- А потім? – не відставав цей Казанова.

- А потім сплю. Сама! – прошипіла я. – Культяпку забери!