1 (1)

- Офіціантко, скільки можна чекати?! Де меню? Що за вбогий сервіс, їй-богу!

О, звісно, за ті півхвилини, що ми тут сидимо, ми й зачекалися. Я вже і сумочку біля себе покласти встигла, і піджак зняти, і руці на столі скласти, а офіціант ще не увімкнув реактивного двигуна і не підлетів до нашого столика! Який же тут і справді повільний сервіс! Куди тільки менеджер дивиться?!

- Вибачте, вже біжу. Що ви будете замовляти? – офіціантка з поглядом «чоловіче добрий, ви при собі?» натягнуто усміхнулася.

Я відчула себе жахливо незручно. Вибач, о нещасна блондинко, що я привела це чудо саме сюди і саме в твою зміну! Але втішся! Ти страждаєш не сама! Офіціантка зустрілася з моїм винуватим поглядом і весело підморгнула, перш ніж поцокати підборами геть. Та вона просто янгол!

- Вкінець знахабніли в сфері послуг! Лиш чайових чекають, а працювати на них ніхто не хоче! – обурився Базікало гучніше, ніж варто було б. Офіціантка точно почула. Я ледве втрималася від фейспалму.

Моє покарання на цей вечір, тобто Павло, має прізвище Базікало, і я ще ніколи не зустрічала людей з прізвищем, яке б настільки ідеально описувало характер свого власника. Хлопець буквально ані на хвилину не стуляє рота. Працює це нещастя лікарем. Я прямо уявляю, як хворі з усіх сил впираються ногами і відчайдушно кричать: «Ні! Ні! Я ще можу потерпіти! Ніщо не вічне, от і біль мине! Але тільки не до Базікала! Мої вуха не витримають!»

- Отож про мистецтво ми з тобою поговорили, - Павло Базікало задумливо приклав пальця до губ.

О так, поговорили! Всю годинну прогулянку парком я мовчки вислуховувала лекцію про глибинні пізнання Базікала в царині муз, співчутливо оглядаючи свою уявну компанію, яка все прибувала.

Привид Пікассо першим склав мені товариство і дивився на мого кавалера важким поглядом, адже саме з нього Базікало почав свою лекцію, приписавши генію кубізму роботу над Мона Лізою та відрізане вухо. Ван Гог, який прийшов одразу за Пікасо, тяжко зітхнув і почухав обрубок вуха. Леонардо да Вінчі суворо поглядав на мене, наче натякав, що саме я мушу звалити на себе тяжкий хрест просвітлення свого потенційного бойфренда, у якого з мистецтва в школі явно стояла виведена з чистою совістю твердою рукою двійка. Півгодини тому я, на свою голову, спробувала делікатно натякнути, що Базікало трохи помилився, але мені так само делікатно закрили рота: «Я знаю, про що говорю. В пізнанні мистецтва мені немає рівних! Так, про що це я? А так, у Рафаеля є чудова робота, що показує гнучкість часу…» До братії ображених художників приєдналися Рафаель і Далі. Далі потис руку Рафаелю, зізнавшись, що він завжди був його фанатом, але різниця в майже чотириста років ніяк не дала їм зустрітися.

До завершення епічного монологу, за який в будь-якому музеї Базікала б з ритуальними танцями і співами спалили на багатті мистецтвознавчої інквізиції, маленька купка привидів переплутаних художників стала зовсім не маленьким натовпом, а в мені все зростало пекуче бажання втекти кудись, де над моїм знанням шкільної програми не знущатимуться щосекунди! Ех, а десь далеко щасливо всміхається його шкільна вчителька з мистецтва, радіючи, що більше ніколи не почує свого учня. Збула і перехрестилася. Щаслива. Мені на цьому побаченні ще слухати і слухати…

- А я вже розповідав, що сьогодні на роботі було? – я приречено похитала головою, передчуваючи нову каструлю лапші на мої бідолашні вушка. – Ні? Тоді слухай. Сьогодні така фігня була, що капець! Ти просто вмреш! – Невже дві каструлі? Мені вже страшно. – Сьогодні терміновий виклик був. Сказали, що чоловік кров’ю кашляє, температура висока. Ну, ми й поїхали потихеньку. Я ще по дорозі Вірці розповідав про те, який у Леонардо да Вінчі стиль класний. Абстракціонізм рулить! – тонка душа художника не витримала. Леонардо із заздрістю поглянув на дірку від кулі в животі у Ван Гога, позичив у того пістолет і вистрелив собі в голову. Куля пройшла навиліт, але більш мертвим він стати, на жаль, не зміг. Це його дещо засмутило, і він, некультурно сплюнувши на землю, пішов геть, щоб не чути Базікала. Натовп художників понуро поплівся за ним. Щасливі… – Так от, ми на туберкульоз грішили, але коли приїхали, вже труп застали. Уявляєш?!

О, звісно, про що ж ще поговорити з дівчиною на першому побаченні, якщо не про трупи?

Я прочистила горло після довгої мовчанки.

- Пашо, все дуже цікаво. Ти класний хлопець, але мені треба йти, - я зітхнула і знову накинула джинсовий піджак, слухаючи, як за вікном починає шелестіти дощ. – Ми просто дуже різні, розумієш?

Угу, різні. У мене вуха здорові… поки що… а йому треба глухоніма дівчина з двійкою з мистецтва в атестаті. Вони були б ідеальною парою.

Через пару хвилин я вже крокувала в бік зупинки, прикриваючись червоною парасолькою від крижаних крапель і відчуваючи, як вітер-бешкетник все намагається вирвати у мене з рук прикриття.

Ну й паскудна ж погода. Прямо під настрій. Диво, що я парасольку вдома не забула. Було б гідне завершення дня.

Злива. Холодно. Сумно. Самотньо настільки, що вити хочеться.

Я тугіше закуталась в джинсовий піджак. Щось воно якось аж надто холодно для літа.

Ех, і знову на особистому фронті цілковита поразка. Нічого не вийшло, тільки час змарнувала. Або всі нормальні чоловіки вимерли, як динозаври, або вони навчилися від мене дуже добре ховатися. Всі. Гуртом. Я прямо уявляю, як вони всі постійно тримають при собі рації і попереджають колег про моє наближення: «Дятле, Дятле, це я, Дрізд. Небезпека просувається в твій бік, негайно ховайся», а у відповідь: «Вас зрозумів, уже відступив до торгового центру». Але нічого, прорвуся… Як там в тій пісні співається? «Тебе я знайду, тебе украду, в ліс темний заведу і з розуму зведу!» Тільки так в сучасних реаліях і можна знайти взаємне кохання. Жартую, звісно. Колективна змова з переховування від мене адекватних чоловіків світу навряд чи існує (хоча це б багато що пояснило), а от над словами пісні варто буде поміркувати ще…