Глава 2

- Привіт! Ну, що як зустріч? – почала одразу розпитувати мене моя колега Яна, як тільки я зайшла в наш кабінет.

Вона одна з небагатьох моїх знайомих, з ким я ділюсь особистим. Тому вона знає всю історію нашого спілкування з Максимом. Побачивши мій пригнічений стан, вона засмучено промовила:

- Що, все так погано?

- Навіть гірше. – вимовила я, сідаючи за свій стіл.

- Він, дізнавшись, що ти аутист, вирішив припинити ваше спілкування? – висловила припущення Яна.

- Ні. Виявилось, що Максим теж аутист. – сказала я.

- Не може бути! – здивовано вигукнула вона і радісно додала. – Це ж доля! Чому тільки ти така засмучена?

- Виявилось, що він один із розробників сайту знайомств на якому ми спілкувались. Дізнавшись, що я планую зустрітись з іншими чоловіками, він видаляв з моєї поштової скриньки їхні листи.

- Нічого собі! – вимовляє Яна і питає. – То чим все скінчилось?

- Ти правильно сказала…Все дійсно скінчилось. Він, звісно, намагався вибачитись, але…Це все дуже складно…- зніяковіло вимовила я.

Трохи помовчавши Яна запитала:  

- А як взагалі, він тобі сподобався?

- В тому то і річ, що до того моменту, як він зізнався у скоєному, мені також здалось, що це доля. – вимовила я.

Яна трохи помовчавши, акуратно спитала:

- Аліно, то може все ж пробачиш його? Я розумію, що Максим вчинив погано, але ж він зізнався, хоча міг і не робити цього. Це означає, що він не хоче починати стосунки з брехні, а це вже багато про, що говорить!

- Ні, не можу. Мене дійсно дуже зачепило те, що він порушив моє право на таємницю листування та прийняв рішення за мене з ким мені зустрічатись, а з ким ні. Окрім того, мене збентежило ще дещо… Ми обоє приховували, що ми аутисти, отже самі до кінця не навчились сприймати це в собі.  То, чи зможемо ми сприйняти до кінця одне одного? Під час нашої зустрічі Максим запевняв мене, що коли я поруч з ним – йому все одно, що подумають оточуючі. Але я не можу змусити себе вірити в ці слова після його вчинку.

Після цього Яна більше не підіймала цю тему, розуміючи, що для мене це занадто боляче.

Прийшовши ввечері додому, я за звичкою (що знову ж таки, є дуже характерним для аутистів, оскільки для нас є надважливим сталий розпорядок дня), сіла за комп’ютер. Проте все не наважувалась зайти на сайт знайомств. Спілкуватись все одно ні з ким не збираюсь, але хоча б побачити знайомий інтерфейс сайту, захотілось безмежно. Тому не витримавши, все-таки завантажила сторінку чата.

Майже одразу на екрані з’явилось повідомлення від Максима:

- Я тут.

Склалось враження, що весь цей час він сидів біля комп’ютера і чекав мене.

"Я тут" - така довгоочікувана, але водночас гірка фраза.

- Аліно, пробач мені! Не можу без тебе.

Залишивши повідомлення без відповіді, я витерши сльози, вимкнула комп’ютер. Але при цьому в душі пеком пече від суму та самотності. Не зважаючи ні на що, мені не вистачає спілкування з Максимом. За той час, що ми з ним листувались, він став багато значити для мене. І від того болить ще більше.

Наступного вечора, прийшовши додому, я навмисно обходила стіл з комп’ютером стороною. Коли вже була дванадцята година ночі, змусила себе лягти у ліжко. Але заснути так і не виходило. Це схоже на якусь хворобливу залежність, якої немає ніякої сили позбутись.

Врешті решт, я не витримала і, сівши за комп’ютер, зайшла на сайт. А там на мене чекав лист від Максима наступного змісту:

«Я тут…

Привіт, Аліно!

Дуже сподіваюсь, що ти прочитаєш цього листа. Хочу, щоб ти знала: я визнаю свою провину перед тобою. І хочу спокутувати її. Я сам назначу собі покарання. Буду виконувати соціально корисні роботи доти, доки ти мене не пробачиш. Кожен вечір я надсилатиму тобі фотозвіти своїх кроків. Кроків на зустріч тобі…».

Після того, як я прочитала цього листа, ще довго не могла прийти в себе. Чесно кажучи, мене вразили слова Максима, а точніше його рішення ось в такий спосіб виправити свій безчесний вчинок. Але щось відповісти йому я так і не змогла.

Починаючи з того вечора, Максим, як і обіцяв, надсилав мені щодня фотографії з різноманітних організацій, в яких він виконував якусь корисну роботу. Зокрема, він допомагав: у дитячому будинку, в будинку для людей з особливими потребами, в притулку для тварин та багато деінде. Продивляючись всі ці фото, я була приємно вражена вчинками Максима.