Глава 1

Так… Спокійно, Аліно, спокійно! Вдих, видих…Вже майже десять хвилин, стоячи на вулиці біля кафетерію, я займаюсь аутотренінгом, намагаючись себе заспокоїти.

Так, я аутист (людина з розладами аутичного спектру (РАС) і для мене майже кожен похід у людне місце – це випробування не з легких. Але я вже навчилась із цим жити. Попри все отримала вищу освіту, влаштувалась на роботу і пристосувалась до необхідності майже щодня користуватись громадським транспортом, постійно знаходячись у натовпі.

Проте знайомитись та комунікувати з новими людьми для мене і досі складно. Проблема в тому, що я маю величезне бажання спілкуватись, хочу заводити нові знайомства і, звичайно, хочу зустріти своє кохання.

Саме тому я зареєструвалась на сайті знайомств. Майже одразу інтерес до мене проявили багато чоловіків, але тут вся справа у зовнішності. Так склалось, що я досить приваблива дівчина, а якщо відкинути скромність і бути об’єктивною, то я дуже вродлива. У мене темно-русяве довге волосся, великі зелені очі та яскраві пухкі губи. Крім того, я маю струнку, гармонійно складену фігуру.   

Насправді, я постійно відчуваю підвищений інтерес до себе з боку чоловіків на вулиці чи у транспорті. Це навіть стало проблемою під час спілкування на сайті знайомств. Адже побачивши моє зображення на фотографіях, чоловіки одразу пропонували зустрітися, не бажаючи витрачати час на довгу переписку. Я намагалась пояснити їм, що для мене це занадто швидко, при цьому не розкриваючи причину такої поведінки - боялась, що це їх відштовхне. Але вони ще деякий час наполягали на зустрічі, а отримавши чергову відмову від мене – втрачали інтерес.

Після цього я навіть прибрала з сайту своє фото, в надії, що спочатку я зацікавлю когось як особистість, а лише потім приваблю своєю зовнішністю. Як результат: зі мною взагалі перестали знайомитись. Ніхто не хотів спілкуватись без візуального контакту. Тому, я знову виставила своє фото.

З часом залишилось троє чоловіків, з якими я доволі довго вела переписку. І навіть вже була готова зустрітись з кожним із них. Але чомусь, коли діло до цього дійшло – двоє з них зникли з ефіру, переставши відповідати на мої листи. Це дуже болісно по мені вдарило і ще більше додало невпевненості у собі. 

З рештою залишився тільки Максим і саме з ним у мене зараз побачення. За ті півроку, що ми з ним спілкувались, він виділявся серед інших. Мені здавалось, що ми розуміємо один одного з півслова. Так, наче знайомі з ним вже давно. У кожного із нас є робота, яку ми обожнюємо до безтями. Він – IT-спеціаліст, а я дизайнер інтер’єру. Причому ми обоє фанатіємо від своїх професій настільки, що часто працюємо по вихідних за власної ініціативи.   

І ось сьогодні я, нарешті, зустрінусь з Максимом! Хоча я заздалегідь готувалась до цієї зустрічі, але вгамувати нервове збудження все одно не виходить. Щоб підтримувати діалог, я продумувала нашу з ним розмову: заздалегідь вигадувала питання, а також відповіді на зустрічні запитання, які він міг би мені задати. Постійно все це прокручувала в голові, намагаючись уявити, як буде складатись наша з ним розмова. 

Ще раз глибоко вдихнувши, я увійшла до зали кафе. А побачивши Максима за одним із столиків, я завмерла наче мене паралізувало.

Він сидить за віддаленим столиком біля вікна і в цей момент,  дивлячись в одну точку, потроху розгойдується, наче прибуваючи у собі. В цілому в цьому немає нічого дивного, адже люди досить часто так роблять, начебто відволікаючись від чогось. Але я досить добре знаю, що означає ось таке розгойдування.

Це стімінг, або стереотипія – повторювання одних і тих же рухів, з метою заспокоєння в момент емоційної тривоги. Тож мене враз осяяло – Максим теж аутист! І зараз перебуває у тому ж стані, що і я. Хоча можу відмітити, що він робить це досить стримано, якби я сама не була аутистом, мабуть не звернула би на це ніякої уваги. В цей момент він помітив мене…

Погляд схвильований, але прямий. Він не відвів його доти, поки я не підійшла і не сіла за столик.

- Привіт. – тихо вимовила я.

- Привіт, Аліно.

Привітавшись ми замовкли, розглядаючи один одного. Продовжити розмову не наважуємось. Насправді, для таких як ми, підтримувати невимушену розмову дійсно дуже складно. Саме тому я намагалась заздалегідь до неї підготуватись.

І хоча нас не можна назвати зовсім незнайомими людьми, адже вже майже півроку, як ми спілкуємось онлайн. Але спілкування наживо – це завжди велике випробування. І зараз, це в котре підтверджується, бо між нами повисла зніяковіла пауза.

- Візьми, будь ласка свій телефон і зайди в наш чат. – нарешті промовив Максим.

Я виконала його прохання і зайшовши на сторінку сайту, прочитала нове повідомлення від нього:

- Я тут :)

Цим коротким привітанням ми з Максимом завжди починали спілкування у чаті на сайті знайомств. Останні півроку я кожен день чекала моменту, коли побачу ці два слова на екрані.

- Я теж тут ;) – відповіла я, такими звичними для нас обох словами.

І це допомогло скинути напругу, яку я відчувала ще декілька хвилин тому. Оскільки такий вид спілкування для нас з Максимом, як для людей з РАС, є набагато комфортнішим. Мені набагато легше висловлювати свої думки за допомогою письмових символів, а не усної мови.

- Нарешті ми зустрілися! – написав Максим.