10.

Леон

Важко пояснити навіть собі, навіщо мені все це. Навіщо знову віддав ключі цій рудій скалці, котра, схоже, взяла собі за мету доводити мене до божевілля. Сідаю у салон автомобіля і крізь темні скельця окулярів слідкую за тим, як вона веде боротьбу сама з собою. Видно, що вагається, але в кінцевому результаті все одно робить так, як я і думав.

Сідає за кермо й заводить двигун. У мій бік старається не дивитись, але я відчуваю, що вона в розгубленості. Мені взагалі байдуже, куди ми зараз поїдемо. Додому, в порожню квартиру, зовсім не хочеться. А якщо знову поїду в клуб, не факт, що мій організм витримає ще одну дозу алкоголю. 

Рита нічого не пояснює, уважно слідкує за дорогою, хоча керує автомобілем доволі впевнено. 

Я все ще вірю у те, що вона з'явилася у моєму житті не просто так. Скільки було таких, як вона. Спочатку вдавали, що я їх не цікавлю, а тоді самі за мною бігали. Рита також не відрізняється оригінальністю. На змаганнях вдала, що не повелась  на мене, а тоді з'явилася у компанії. Мені так і не вдалося дізнатися, як вона змогла влаштуватись туди на роботу. А шкода… 

Сам не розумію, чому так сильно хочеться її подратувати кожного разу, коли бачу. Коли її очі горять від злості, хочеться дивитись у них вічність. Шкода, що все це лише для привертання уваги. Я вже давно не вірю у щирість. Цей світ надто жорстокий і чекати чогось хорошого від людей не варто. 

Коли Рита зупиняє авто біля входу в парк і передає мені ключі, без слів забираю їх. Через лобове скло спостерігаю за тим, як вона дістає з багажника свої речі й, не оглядаючись, прямує до воріт.

І що? На цьому все?

Сам не розумію, чому йду за нею. Здоровий глузд просто кричить, що я дарма гаю час, а ноги ведуть туди, де на сонці видніється її руда шевелюра. 

- Що ти збираєшся робити? - не можу промовчати, коли бачу, як вона зупиняється біля краю берега і починає розкладати… мольберт. Ну, принаймні тепер я розумію, що це за штука. 

- Хіба тобі не байдуже? - Рита на мене не зважає - продовжує займатись своїми справами. - Машину я повернула, тому не розумію, що ти тут робиш. 

Та я і сам не розумію…

- Ти малюєш? - слідкую за тим, як вона водить пензликом по папері і, чесно кажучи, сильно дивуюсь. Хто б міг подумати, що ця дівчина така цікава особистість. 

- Хіба не видно? - кидає через плече.

Напевно, я таки заважаю їй, але йти геть не поспішаю. Сідаю просто в траву і розумію, що тут доволі цікаво. Рита обрала мальовниче місце, і люди тут практично не ходять. 

Якоїсь миті знову переводжу погляд на неї і розумію, що ця руда особа повністю розриває усі шаблони, які я їй приписав. Не можу второпати, що у неї в голові. Спочатку вдає, що я її не цікавлю, потім починає працювати зі мною, пізніше заявляє, що звільняється, а тепер рятує мене від п'яної їзди. 

- Ти дійсно не будеш більше працювати з "БезМеж"? - запитання злітає з мого язика швидше, ніж я встигаю подумати над ним. 

- Це ще не вирішено, - сухо відповідає. - Звідки тобі це відомо?

- Адам розповів. Він завжди в курсі усіх справ, - кажу. - А як щодо вчорашнього? Чому не дала мені сісти за кермо, якщо я тобі байдужий?

- А ти не подумав, що я можу не за тебе хвилюватися? - Рита переводить погляд на мене і в ньому стільки всього зараз. Вона не грає, коли говорить зі мною. В її очах щира неприязнь до моєї персони. - Ти міг спричинити аварію, або ж подружку свою покалічити. А те, що на власне життя тобі начхати я вже й так зрозуміла. 

Вона продовжує малювати і якийсь час начебто взагалі забуває про моє існування. Так зосереджено виводить щось на малюнку, хмуриться, коли злиться, і усміхається, коли все виходить правильно.

Рита - дивна дівчина, тому така цікава мені. Коли дізнався від Адама, що вона захворіла, навіть було бажання зателефонувати. Але я так і не зробив цього. Просто в одну мить зрозумів, що нікому з нас це не потрібно. 

Коли зірвався сильний вітер, а небо затягнули темні хмари, Риті довелося вставати на ноги і збирати свої речі. Вітер сильно тріпав її волосся і складалося враження, наче це багаття розгорається у повітрі. Ніколи не любив рудих, але зараз не міг відвести від неї погляду.

- Давай швидше, якщо намокнути не хочеш! - кричить Рита і, підхопивши мольберт, першою біжить на вихід з парку. 

Дощ наздоганяє нас десь на пів дорозі до виходу. Просто в одну мить починає лити так, що нічого не видно навколо. Доводиться схопити руду за руку й мало не на буксирі тягнути. 

В результаті у машину сідаємо абсолютно мокрі. Руде волосся Рити смішно обліпило її обличчя, а мокрі речі - тіло. Зі мною те ж саме, та ще й стає до біса холодно. 

Якось пізно розумію, що Рита знову розмістилася за кермом, а я на пасажирському сидінні. Прошу її завести двигун й увімкнути обігрів.

- Навіть не думай, що я знову буду мити твою машину! - сердито випалює, обіймаючи себе руками. 

- Я ще нічого не говорив, руда! - хмикаю. Насправді мені байдуже на стан тачки. Чомусь саме зараз мене більше хвилює ця скалка з рудим волоссям, яка трясеться від холоду. - Їдьмо краще до мене, тут зовсім близько. Треба одяг просушити!