7.

Додому мене привозить Ната. Так, я викликала її, тільки-но зрозуміла, що більше жодної миті не проведу з Леоном в одній машині. Досить вже з мене цього жахіття! Краще буду пішки ходити, але в компанію батька більше ні ногою!

Сам Леон не пропонував мене підвезти. Здається, він і сам вже дочекатись не міг, коли я просто зникну з його життя. Схоже, сьогодні свято на його вулиці. Тому що я дійсно збираюсь зникнути.

- Ти перебільшуєш, подруго, - заявляє Ната, керуючи автомобілем. - Мені здається, що між тобою і Леоном шалена хімія! Він же не вбив тебе, коли дізнався про те, що ти трохи покаталася на його тачці, а міг би. Отже, він не такий поганий, як ти говориш. 

- Досить вже його захищати! - бурчу, мало не з головою закутавшись в плед, який знайшовся у багажнику машини Нати. Мені до божевілля холодно й трясе так, що зуб на зуб не попадає. Захворіти зовсім не хочеться, але, знаючи свій організм і низький імунітет, розумію, що, швидше за все, мене чекає лікарняний. - Леон далеко не принц, і я дійсно буду щаслива, якщо ми більше не побачимось. 

Ната не сперечається, напевно бачить, що я і так на межі. Підвозить мене додому й запевняє, що все буде добре. Не знаю, звідки вона це знає, але хочеться вірити, що так і буде. 

Вдома приймаю гарячу ванну та готую собі чай. Здається, наче все добре і, можливо, я таки вийду сухою з води й не захворію. Маші, як завжди, вдома немає, але мене мало хвилює, де її носить. Нехай татко сам тепер її шукає, заодно й переконається, що не така вона ідеальна донька, якою хоче здаватись. 

Лягаю спати ще до повернення батька з роботи. Можливо, Леон вже встиг йому пожалітися на мене, але про це я буду думати завтра. Або взагалі не думатиму. 

Прокинувшись наступного ранку, почуваюся вичавленим лимоном. Все-таки дива не сталося - я  захворіла. Немає сил навіть з ліжка підвестися, болить горло  та голова. Зрозумівши, що щось таки сталося, у кімнаті з'являється батько. 

- Що з тобою? - здається, вигляд у мене дійсно не дуже, тому що він хмуриться й одразу кладе свою долоню мені на лоба. - Захворіла? 

- Виходить, що так, - важко навіть говорити. 

- Залишайся вдома. Поки хворієш, у компанії можеш не з'являтися, - заявляє батько. 

- Дуже великодушно з твого боку, - хмикаю й одразу починаю кашляти. 

Батько повністю ігнорує мій випад і залишає кімнату. Здається, у нього є значно важливіші справи, а я знову представлена сама собі. Без підтримки й батьківської любові. 

Після лекцій мене провідує Ната. Здається, вона єдина людина у цьому світі, яка розуміє мене без слів і готова допомогти, не зважаючи ні на що. 

Саме так минають усі наступні дні. Захворіла я добряче, і коли температура піднялася мало не до сорока градусів, татко був змушений викликати лікаря. У результаті мене таки відправили на лікарняне на цілих два тижні. Я думала, що з нудьги помру, і єдиним моїм порятунком стало малювання. Я таки завершила картину Леона, хоча й обіцяла собі просто викинути її у сміття. 

Чесно кажучи, сподівалася, що він хоча б зателефонує і вибачиться. Все ж таки це через нього я втратила два тижні повноцінного життя. Але, як виявилося, Леон ще той безчуттєвий ідіот! І на що я сподівалася взагалі? Що в нього прокинуться хоча б якісь почуття? Так це ж нереально! 

Ці два тижні стали для мене справжнім випробуванням на міцність, а єдина світла пляма, яка сталася зі мною в кінці першого тижня, - це дзвінок Артура. Я сильно здивувалася, коли почула його голос, але мушу визнати, що було неймовірно приємно.

- Як так сталося, що ти захворіла? - запитав Артур. - Я одразу зрозумів, що щось сталося, коли не побачив тебе в академії. 

- Приємно, що ти хвилюєшся, - у мене таке враження, що навіть хвороба відступає від його голосу.  

- Звісно, хвилююся, - заявляє Артур. - Взагалі-то, я збирався на побачення тебе запросити, а ти зникла.

- Що? - здається, у мене знову температура. Як інакше можна пояснити те, що я чую? - Ти серйозно? 

- Хіба таким жартують, Рито? - здається, Артур усміхається. - Як тільки повернешся в академію, я запрошу тебе на побачення. Тому будь готова. 

Я ще ніколи так сильно не хотіла видужати. Весь наступний тиждень тягнувся цілу вічність, хоча Ната моєї радості вкотре не розділяла. Несподівана увага Артура до моєї персони здавалася їй підозрілою. 

- Я дуже сподіваюсь, що ти таки знімеш свої рожеві окуляри, коли ви підете на побачення, й Арт покаже тобі своє істинне обличчя, - заявила Ната у той вечір.

- Говори, що хочеш, але тобі не вдасться мене засмутити! - радісно заявляю. 

Ната лише очі невдоволено закочує, а я продовжую радіти, як мала дитина. 

Два тижні нарешті закінчуються і я збираюся в академію. Зараз мене мало хвилює, що пропустила я багато. Головне, що Артур нарешті мене помітив, а все інше можна швидко наздогнати. Мій настрій зменшується на кілька поділок, коли зранку за столом батько починає мене діставати. 

- Сподіваюсь, що ти не забула про роботу в компанії. Скоро у хлопців концерт і ти маєш їм допомагати. До того ж Макс - продюсер гурту, зараз займається розкруткою дівочого гурту. 

- Можеш не повертати мені машину. Але в компанію я не повернусь, - навіть сама дивуюсь, як твердо у мене виходить це сказати.