6.

 - А я говорила, що у твоїй роботі є свої плюси! - заявляє Ната, як тільки сідає у салон машини Леона. - Можна кататися на такій красуні!

- Взагалі-то, Леон думає, що я зараз на мийці, а його машинку миють з усіх боків і чистять салон, - хмикаю. - Якби він знав, що насправді все не так.

- Так він не дізнається! - впевнено заявляє Ната. - Ти тільки глянь, як цю тачку всі розглядають!

І це дійсно правда. Я приїхала за Натою до академії, і саме зараз практично всі студенти вийшли на вулицю, адже лекції добігли кінця. Чомусь у мене немає сумнівів, що є серед них і такі, котрі знають, кому належить ця машина. Можливо, тому її так зацікавлено розглядають. 

- Їдьмо краще звідси! Щось не хочеться мені світитися зайвий раз, - вже збираюся завести двигун і поїхати геть, але абсолютно несподівано хтось стукає у скло з мого боку. Не очікуючи такого, мало не кричу. 

- А йому що треба? - хмуриться Ната, і коли повертаю голову вбік, розумію її реакцію. Біля моїх дверей стоїть Артур, і щось мені зовсім не хочеться, щоб він мене бачив за кермом цієї машини. - Напевно, бачив, як я сідала у салон. Давай краще поїдемо звідси! 

- Думаєш, він знає, що це машина Леона? - розгублено питаю. 

- Швидше за все, так, - відповідає Ната. - Він спить і бачить, що твій батько підпише з ним контракт. Можливо, хоче у Леона попросити допомоги. 

- Знайшов у кого просити, - фиркаю. Розуміючи, що час йде, а я так і не вирішила, чи здавати свою особу, вирішую діяти відкрито. Швидше за все, Артур дійсно бачив, як Ната сідала сюди і зараз він може подумати щось не те.

Опускаю скло зі свого боку та помічаю, як сильно дивується Артур, побачивши мене за кермом. О, так! Він точно не чекав на такий сюрприз!

- Рита?! - здається, він все ще не вірить власним очам. 

- Привіт! - мило усміхаюсь. 

- А хіба це не машина Леона з "БезМеж"? - питає прямо. 

- Я говорила тобі, що працюю зараз з хлопцями, - не хочу вдаватися у подробиці, але Артуру моїх пояснень, здається, мало. 

- Ти настільки близька з ними, що Леон дає тобі свою тачку? - продовжує допитуватись хлопець.

- Пробач, Арте, але ми поспішаємо! - Ната перегинається через мене й посилає хлопцеві свою коронну усмішку. - Ритко, погнали!

- Мені дійсно час. Бувай, Артуре! - не хочу прощатись ось так, коли хлопець відверто мною зацікавився. А може, і не мною.

- Бувай! - він точно не в захваті від того, що розмова так скоро закінчилася, але хіба це найбільша  моя проблема зараз? 

Ми з Натою таки їдемо у кафе, де проводимо хвилин сорок. Встигаю нажалітися їй на ідіота Леона і на життя загалом. Звісно, вона знову його захищає, а от від Артура просить триматись якомога далі. Сваритися не хочеться, тому вирішую просто мовчати. 

Коли мій телефон оживає і на екрані знову з'являється знайомий номер, розумію, що музиканту вже не терпиться побачити свою машину. Одного не розумію - чому він викликав мене й змусив сісти за кермо? Невже сам не міг цього зробити?

- Дві години минуло, руда. Де тебе носить? - питає холодно. Ну ось, знову чимось незадоволений! 

- Я в дорозі. Скоро буду! - впевнено заявляю. - У центрі затор, тому затримуюсь. 

- Ну-ну! У тебе п'ять хвилин, - Леон першим кидає слухавку, а мені кортить в черговий раз зробити йому якусь капость. Саме тому швидко записую його номер в контакти і підписую "ПРИДУРОК". Одразу стає веселіше, ніби реально щось хороше зробила.

Ната заявляє, що добереться до академії на таксі, адже її машина залишилася там. Ну а мені нічого не залишається, як їхати по Леона. Він уже чекає мене на підземній стоянці компанії. На обличчі - нові темні окуляри, а руки заховані в кишені джинсів. 

Зупиняю машину біля нього й чекаю, коли він сяде на пасажирське сидіння, але музикант робить дещо інше. Обходить тачку і відчиняє двері з мого боку.

- Пересядь на пасажирське! - заявляє невдоволено.

- З якої це радості? Твоя машина чиста, а мені час! - виходжу на вулицю і вже збираюся втекти під шумок, але Леон, здається, налаштований серйозно. Хапає мене за руку й не дає можливості врятуватись. 

- Хочеш, щоб я розповів про те, як погано ти виконуєш свої обов'язки? - питає холодно і змушує мене вкотре зціпити зуби. Точно придурок!

Вириваю свою кінцівку з його захвату і таки сідаю на пасажирське сидіння. А може, це мені пожалітись таткові на те, що Леон надто багато собі дозволяє? Цікаво, на чий бік стане мій татусь? 

Леон сідає за кермо й заводить двигун. Зривається з місця з такою швидкістю, наче збирається злетіти в повітря. З-під коліс валить дим і свистить гума. 

- Куди ми їдемо? - не можу втриматись від запитання, коли Феррарі вклинюється у потік інших автомобілів. 

- Скоро дізнаєшся! - Леон не збирається щось мені пояснювати. Він, наче божевільний, обганяє інші автомобілі й дивиться тільки перед собою. Я також більше не запитую - знаю, що не відповість. 

Минає хвилин десять, коли автомобіль повертає на мийку самообслуговування і зупиняється в одному з боксів. Розуміння накриває різко, і разом з ним повертається роздратування. Що б цей божевільний не задумав, я не буду цього робити!