5.

Називаю таксистові потрібну адресу й вкотре переконую себе, що все роблю правильно. Все-таки машина мені потрібна, тому доведеться пожертвувати однією лекцією заради неї. 

Уявлення не маю, куди ми їдемо, адже цю адресу назвав мені клятий Леон, хоча раніше в цьому районі я жодного разу не була. Ну, звісно, це ж елітна новобудова і деякі квартири у цьому будинку навіть не заселені ще. Здається, Леон живе саме тут, але навіщо він мене сюди покликав - це вже інше питання. 

Покидаю салон таксі й заходжу у під'їзд. На першому поверсі мене зустрічає охоронець і просить документи. Це доволі дивно, наче прийшла на якийсь таємний об'єкт, але, якщо врахувати, хто такий Леон, можливо, така охорона допомагає йому захиститись від нав'язливих фанатів. 

Охоронець пропускає мене без проблем і просить піднятись на двадцять п'ятий поверх. Ох і високо забрався музикант, хоча я зовсім не здивована. 

Поки підіймаюсь ліфтом, не можу второпати, що чекає на мене далі. Через хвилину я буду у його квартирі, де, крім нас двох, більше нікого не буде. Відчуваю легке хвилювання і починаю вагатись, чи правильно вчинила, приїхавши сюди. 

Тільки-от часу на роздуми не залишається, коли двері ліфту відчиняються, і я виходжу в центральний коридор, де є лише одні двері. Здається, Леон перевершив сам себе, адже викупив цілих поверх. Так любить самотність? 

Наближаюсь до дверей і шукаю поглядом дзвінок, щоб подзвонити. Та коли не знаходжу його, розумію, що, швидше за все, Леона вже попередили про мій прихід. Так і є, адже через частку секунди двері відчиняються, і моя особиста халепа з'являється на порозі. 

- Чого так довго? - невдоволено випалює хлопець і розглядає мене похмурим поглядом.

Я ж навіть сердитись не можу, тому що відчуваю сильне збентеження. Здається, Леон забув, що я дівчина, або ж йому просто байдуже. Виперся в одних джинсах, що низько сидять на талії, і без футболки. Видно, що хлопець трохи пом'ятий, наче тільки прокинувся, хоча за вікном вже давно не ранок. 

- Може, впустиш мене у квартиру? І одягнешся заодно? - бурчу, чекаючи дій з його боку. А ще намагаюся дивитись будь-куди, лиш би не на голий торс хлопця. 

На щастя, Леон відступає, даючи мені можливість пройти всередину. Сам зачиняє двері й підпирає стіну, поки я знімаю кросівки. Встигаю відмітити, що квартира просто величезна, і меблі дизайнерські. А ще складається враження, що тут ніхто не живе, тому що все навколо надто сіре і холодне. До пари власнику цього житла.

- Чому я так терміново тобі знадобилася? - проходжу у вітальню і відчуваю, що Леон йде за мною. Одягати футболку він не став, здається, вирішив ще трохи мене подратувати. 

- Везеш мене у компанію і потім назад, - заявляє таким тоном, наче я зобов'язана це робити.

- З якої це радості? Ти розучився керувати тачкою? - випалюю сердито. - І взагалі… у мене немає прав!

- Та невже? - Леон так різко наближається, що мені залишається тільки гепнутись на диван. Та на цьому він не зупиняється! Нахиляється до мене і кладе руки по обидва боки від моєї голови. Щось надто часто ми ось так близько контактуємо! Я добре бачу карі очі хлопця і скільки злості та неприязні у них заховано. Складається таке враження, наче Леона дратує практично все, і я в тому числі.  - Я дізнався, що ти вмієш керувати тачкою. І права у тебе є. Тому в разі потреби можеш стати водієм для будь-кого з нас.

От чорт! І коли він встиг все це пронюхати?! Невже у татка питав про мої обов'язки перед гуртом?

- Я відвезу! - все-таки здаюсь, але тільки тому, що його близька присутність мене дратує і лякає одночасно. - Одягайся!

Леон криво посміхається, розуміючи, що переміг, а я намагаюся тримати язика за зубами. Якщо мовчатиму, то і конфліктів буде менше. 

Хлопець випрямляється у весь свій чималий ріст і таки підхоплює з дивана футболку та швидко одягає. Після цього бере зі столу ключі від машини й кидає мені. В принципі, все не так жахливо, як я думала. На Феррарі покатаюся, хоча раніше про подібне могла тільки мріяти. Звісно ж, свою Ауді я люблю, але до спортивної машинки Леона їй далеко. 

Квартиру покидаємо мовчки і так само мовчки їдемо ліфтом вниз. Відчуваю на собі погляд Леона, хоча зараз він у темних окулярах, котрі приховують пів обличчя. Можливо, у мене розвивається параноя на тлі того, що цей музикант з жахливим характером постійно поряд. 

Ліфт привозить нас на підземну стоянку, і Леон першим прямує до своєї чорної машини, яка стоїть одиноко на іншому кінці величезного приміщення. Вимикаю сигналізацію - і Феррарі привітно кліпає мені фарами. 

Хлопець впевнено вмощується на пасажирському сидінні, а от у мене не все так просто. Спочатку доводиться підлаштувати сидіння під себе, а тоді заводити двигун. 

- Сподіваюсь, що ти вмієш їздити і ми не будемо плестись як черепахи, - бурчить Леон, навіть не думаючи пристібатись ременем безпеки. В принципі, це його справа, а от я ризикувати не збираюсь.

Машина практично зривається з місця, як тільки натискаю педаль газу. Навіть  уявити страшно,  на що здатна ця крихітка. Та якщо пригадати ту ніч, коли я опинилася у її салоні і стала невільним учасником  змагань, можна таки  зрозуміти, на що вона здатна. 

- Зупини біля магазину і купи мені води, - заявляє Леон, як тільки покидаємо підземну стоянку і я вклинюю його машину у потік інших автомобілів.