3.

Ну навіщо запитувати таку дурню, якщо й так зрозуміло, що я не відмовлю?! 

Батько чекає на мою відповідь, а я розумію, що доведеться стати дівчинкою на побігеньках для чотирьох зарозумілих хлопців. І головне, що серед них є Леон - хлопець, який мене поцілував! Хочеться вірити, що я не вб'ю його в перший же день спільної роботи. Але чує моє серце, і не тільки воно, що буде весело. І не факт, що мені.

- Я готова! - бурчу, відчуваючи, що роблю зараз величезну помилку. Та шляху назад немає, доведеться терпіти. - Але як бути з навчанням?

- Будеш приїздити сюди після пар, - заявляє батько. - І на вихідні більше часу проводитимеш тут.

Здається, я чую скрип власних зубів. Ось так, всього після кількох слів можна перетворити хорошу дівчинку на дуже погану. Хочеться вилаятися і байдуже, що раніше я такого не робила. 

- У мене також буде одна умова! - випалюю серйозним тоном. - Ніхто не має знати, що я твоя донька. 

- Чому? - дивується батько. 

- Не хочу, щоб хлопці думали, що я тут на особливих правах, - насправді я не хочу, щоб Леон знав, хто я така. Поки що і сама не можу пояснити собі чому так, але відчуваю, що роблю все вірно. Хоча б цього разу. 

- Молодець! - батько розуміє мої пояснення по-своєму й усміхається. - Тоді завтра після академії чекаю тебе тут. Познайомлю з хлопцями і розкажу про обов'язки. 

З кабінету батька виходжу зла й роздратована. Треба негайно зустрітися з Натою і все їй розповісти. Добре, що подруга тут і мені не треба нікуди їхати.

Заклопотана тим, що звалилося на мою голову, я викликала ліфт і, поки він їхав, перебирала у голові варіанти завтрашнього розвитку подій. Напевно, Леон сильно здивується, коли побачить мене. Певною мірою мені навіть захотілось побачити його реакцію. Навіть настрій трохи підстрибнув. Та, як виявилося, щастя моє тривало недовго. 

Дверцята ліфту роз'їхалися вбік, і я спробувала пройти всередину, але не помітила того, хто з нього виходив. Саме тому на повному ходу врізалася у цього незнайомця зі сталевими м'язами й за інерцією полетіла назад. Тільки от впасти мені не дав сам винуватець подій. Він схопив мене за руку й знову потягнув на себе.

Не розумію, як так вийшло, але мої руки обхопили хлопця за талію. От тепер ми стояли, обіймаючись, й не одразу до мене дійшло, що варто відступити від свого рятівника.

- Так і будемо стояти? - коли чую біля вуха до болю знайомий голос, у голові вмикаються сирени, і я відстрибую від Леона на безпечну відстань. 

Ну чому я мала врізатися саме в нього? Невже не можна було до завтра почекати?! 

- Руда? - дивно, та Леон також мене пам'ятає. Його погляд з-під довгої гривки темного волосся прискіпливо мене розглядає. Здається, він не розуміє, як я тут опинилася. - Оце так сюрприз!

- Ви знайомі? - зацікавлено питає Ной, який разом з Леоном вийшов з ліфта. Ну чому я не врізалася у цього милого блондина? Він подобається мені значно більше, ніж похмурий брюнет!

- Так! - випалює Леон.

- Ні! - додаю вже я.

- І як це розуміти? - хмикає Ной. 

- Ця руда - моя фанатка, - несподівано заявляє Леон і складає руки на грудях. - Переслідує мене всюди, навіть на перегонах була. 

- Справді? - дивується Ной. - А так і не скажеш. 

- Спустись на землю, ідіоте! - ну чому я не можу тримати язика за зубами? Знаю ж, що завтра Леон згадає мені все, що сьогодні скажу. - Я не твоя фанатка і точно не збираюся нею стати! 

Вся веселість миттєво злітає з обличчя музиканта і здається, що він збирається мене придушити. Мене рятує дзвінок телефону, тому, не чекаючи продовження цієї драми, застрибую у ліфт і натискаю кнопку першого поверху. 

Поки їду вниз, намагаюсь вгамувати шалене серцебиття. Здається, занадто рано я погодилася на цю роботу. Та ну її, цю машину! Можна й пішки ходити, принаймні це здорово. А знову зустрічатись з Леоном я не хочу! Здається, ніби він моя особиста кара, тільки не зрозуміло за що. Де ж я так згрішила, блін?! 

- Ти чому так довго? - питає Ната, як тільки сідаю у салон її автомобіля. 

- У мене халепа, подруго! - зітхаю та обхоплюю голову руками. Швидко розповідаю їй все і сподіваюсь на підтримку, але відповідь Нати приголомшує мене не менше, ніж заява батька.

- Не розумію, чого ти нервуєш! Це ж крута робота! Кожна на твоєму місці до неба стрибала б! Це ж "БезМеж"! І Леон просто красунчик!

- Так, досить! - зупиняю Нату, коли розумію, що підтримки від неї чекати не варто. - Я так розумію, що ти також фанатієш від "БезМеж", тому чекати від тебе об'єктивної оцінки ситуації не варто. 

- Просто розслабся та отримуй задоволення, подруго! - хмикає Ната. - От тобі моя об'єктивна оцінка! 

Їхати вже нікуди не хочеться, тому Ната везе мене додому, і на цьому ми розходимось. Я не хочу, щоб завтрашній день наставав, не хочу бачити Леона і виконувати все, що він забажає. А може, дійсно робити так, як каже Ната? Навіщо нервувати і брати все близько до серця? Треба сприймати це як роботу, за котру мені навіть платити не будуть!

Ну, супер просто! Працювати заради задоволення!