2.

- Ти розчарувала мене, Маргарито! - грізно заявляє батько, а мені кортить крізь землю провалитися. Він так рідко називає мене повним іменем, лише тоді, коли я сильно провинилась. А буває це вкрай рідко.

Сьогодні саме так і сталося, адже йому довелося їхати у відділок просто з аеропорту, щоб визволяти обох своїх доньок. І оскільки Маша ще мала, вся відповідальність за те, що сталося лягла на мої плечі.

Додому ми приїхали практично о дев'ятій ранку. Довелося пів ночі провести в камері разом з іншими нещасними, котрим не вдалося вчасно втекти з перегонів. Дивно, але Леона серед затриманих не було. Та якщо пригадати швидкість, з якою він водить свій автомобіль, це й не дивно, що він першим накивав п'ятами. 

- Тату, все не так,  як ти думаєш! - намагаюся все пояснити, але він не дає цього зробити. Одного грізного погляду у мій бік достатньо, щоб закрити рота. 

Маша так взагалі обрала найпростішу тактику. Не сказала й слова з того моменту, як татко з'явився у відділку. І навіть зараз більше була схожою на миле янголятко, аніж  на розбещене дівчисько, котре нікого й нічого не боїться.

- У мене сьогодні справи, тому покарання залишимо на потім, - заявляє стримано, але дуже серйозно. - Лягайте спати. Мені час.

Батько залишає нас у вітальні, і коли гримають вхідні двері, вдається видихнути з полегшенням. Так, воно тимчасове, адже не варто сумніватися у тому, що покарання буде. 

- Пробач, Ритко! - нарешті подає голос сестра. Хоча було б краще, якби вона цього не робила. - Але ти сама винна у тому, що сталося! Навіщо попхалася за мною?

- Якби тебе зловила поліція, я відгребла б не менше, залишившись вдома. Тому як не крути, а результат один, - кажу сухо. Спати хочеться шалено, тому, залишивши Машу одну, прямую у свою кімнату. Сьогодні останній день літа і вже завтра треба повертатися у рідні стіни університету. Я, напевно, одна з небагатьох, хто з радістю чекає цього дня. Я люблю все, що пов'язано з живописом, і академія мистецтв стала найбільш правильним вибором у моєму житті.  

Згадавши, що сьогодні ми з Натою домовлялися погуляти, швидко пишу їй повідомлення про скасування планів і додаю, що все поясню завтра. Засинаю практично одразу, як тільки голова торкається подушки. Не хочу згадувати цю жахливу ніч, а особливо придурка Леона. Як він взагалі посмів мене поцілувати?!

Сердита практично на весь світ, таки засинаю, щоб вже наступного ранку прокинутися у чудовому настрої задовго до дзвінка будильника. Сьогодні перше вересня і ніщо не зможе зіпсувати мого настрою. Так я думала до того моменту, як з'явилася на порозі кухні. 

- Ключі від машини, Маргарито! - заявляє батько, а я розумію, що його слова про покарання стають реальністю. 

- Як я буду їздити в універ? - намагаюсь стримувати емоції, які так і просяться на поверхню. Знаю, що зроблю тільки гірше, якщо почну сварку. - Як Машу в школу возити?

Сестра сидить тихенько, як мишка, і жує свій бутерброд. Сподіваюся, що хоча б зараз вона розуміє, що накоїла. 

- Машу я возитиму сам, а от ти можеш скористатися громадським транспортом, - безапеляційно заявляє батько. - Коли розум до голови повернеться, поговоримо про те, щоб повернути у твоє користування машину. 

- Ну спасибі! - фиркаю голосно, несила стримати емоції. - Чому ти тільки мене караєш, тату? Взагалі-то, я туди за Машею приїхала! 

- Маша також покарана! - стримано відповідає батько. - Після уроків одразу додому і ніяких прогулянок з друзями!

- Що?! - сестра миттєво оживає і кидається на батька з претензіями. Ну що ж, тепер мені хоча б не так образливо. 

Снідати немає жодного бажання, тому телефоную Наті і прошу мене забрати. Заодно дорогою в універ можна поговорити про все, що вчора сталося.

Вже два роки я навчаюсь на кафедрі образотворчого мистецтва, а от Ната обрала для себе музично-сценічне мистецтво. Ми дружимо ще зі школи і саме тому вирішили вступати в один ВНЗ. Вона висока й струнка брюнетка з гарними синіми очима, коли я низького росту і з яскраво-рудим волоссям. Такий колір волосся дістався мені і Маші від мами. Сестра завжди говорить, що перефарбується у брюнетку, як тільки батько їй це дозволить, а от я змінюватись не хочу. Руде волосся - це все, що залишилося мені на згадку від мами. 

- Це капець просто! Твій татко зовсім поїхав, подруго! - голосно та емоційно заявляє Ната, як тільки я завершую розповідь про всі свої пригоди. Ми їдемо в університет і дуже добре, що у подруги також є машина. - Він хіба не бачить, що ти зразкова донька, коли Машка просто пекельне створіння? Навіщо ти взагалі попхалася туди? Сиділа б удома й проблем було б менше!

- Можливо, і так, але я дійсно хвилювалася за неї, - відповідаю. - Ти ж знаєш Машу. Проблеми до неї так і липнуть.

- Ти занадто добра до неї! - фиркає Ната. - Тільки не треба втирати мені тут про перехідний вік та іншу лабуду. У тебе також був перехідний вік і маму ти втратила тоді. Але фігнею не страждала, як твоя Машка!

Тут я мушу погодитись з подругою. Коли померла мама, мені було п'ятнадцять. Сталося це несподівано для нас усіх. Її збив автомобіль і шансів вижити не було. Просто однієї миті моє життя розділилося на дві частини. Ще зранку я бачила її щасливою та усміхненою, а коли прийшла зі школи, батько повідомив мені страшну новину. 

У мене не було можливості “страждати фігнею”, як говорить Ната. Тоді Маші було десять, і я мусила стати для неї мамою та сестрою. А от сама сильно страждала, але нікому цього не показувала. Хіба що Наті…