.2.

Вже був вечір. Муза лежала на своєму ліжку, думаючи про слова батька, які він їй давно сказав: «В Алфеї є все, навіть історія Мелодій, усі таємниці є там».

Музі спадали на думку різні думки, вона повинна була дізнатися всю правду, адже все було насправді дуже дивно. Після того випадку батько Ская зник, його так і не знайшли. І як взагалі так сталося? Після смерті головнокомандувача армії Мелодій, батько прийняв рішення поставити на те місце Музу. Коли вона про це дізналася, у неї з'явилося багато запитань. Чому саме вона? Так, у неї був хороший характер, армією вона могла легко керувати, але офіційно керувати армією вона могла лише через місяць, такий указ дав їй батько. Муза не була особливо щасливою з цього приводу, але діватися особливо нікуди, тож довелося змиритися.

Муза вирішила вийти подихати повітрям на задній двір Алфеї.

Вечірнє небо повільно затягувалося темрявою, обіймаючи тихе подвір'я Алфеї. Муза сиділа на лавці, занурена в свої думки, а легкий вітерець ворушив її волосся. Слова батька знову і знову звучали в її голові, змушуючи замислитися про таємниці, приховані в цьому місці.

Чому саме вона була обрана для командування армією Мелодій? Це питання не давало їй спокою. Відповіді здавалися такими близькими, але водночас такими недосяжними. Вона розуміла, що попереду її чекають непрості випробування, але була сповнена рішучості дізнатися всю правду.

Муза намагалася не думати про свою нову роль і про всі проблеми, які вона принесе. Натомість її думки відносилися до спогадів про минуле і про тих, хто колись був поруч. Біль зради все ще відгукувалася в її серці, але надія на любов не покидала її. Слова дідуся звучали як утіха і нагадування про те, що головне в житті — це не багатство і успіх, а любов і здатність віддавати себе іншій людині.

Дідусь колись сказав: «Не обов'язково бути багатою людиною чи успішною, головне щастя в тому, що ти любиш і тебе люблять, настільки сильно, що готовий пожертвувати всім заради цієї людини, навіть своїм життям. Тому що знайти свою людину — це велика рідкість у нашому світі.»

Кроки позаду стали чутнішими. Муза не стала обертатися, вона продовжувала дивитися вдалечінь скляними очима і вірити в краще.

— Що ти тут робиш, ще й у такий час? — спитав Рівен, курячи, і сідаючи поруч із нею.

— Майже те саме, що ти, тільки не курю, — грубо відповіла Муза, після чого Рівен звернув увагу на її погляд, він був скляним, порожнім.

— Все нормально? — спитав Рівен.

— Чесно? Все жахливо, — подивилася на нього Муза, вона одночасно хотіла йому висловитися, і ні. Але дівчина хотіла довіряти йому, як раніше. Муза знала, що коли вона щось йому розповість, то він і під тортурами нічого не скаже.

— Ти ж знаєш, що можеш все розповісти мені, — сказав Рівен серйозно, дивлячись на неї.

— Рік тому в мене помер дідусь, він пішов з армією на завдання і повернулися лише десятки людей, тато мені не каже, що насправді сталося і мене це дратує, — сказала Муза, дивлячись у далечінь.

— Може, просто він теж не знає, що сталося? — спитав Рівен, він навіть не знав, що таке сталося.

— Може, але Рівене, я хочу дізнатися, що сталося, для мене це дуже важливо. Розумієш? — з німим запитанням в очах вона подивилася на нього, сподіваючись на розуміння. На що фахівець лише кивнув.

— Може ти знаєш, де корисна інформація? — з посмішкою на обличчі запитала Муза.

— Припустимо так, — усміхнувся Рівен, бачачи, як її емоції так швидко змінюються.

— Знаю, нерозумно тебе просити про це, але ти не міг би мені допомогти? — щенячими очима подивилася на нього Муза, а Рівен подумав, що ось і повернулося цікаве життя. Зла він на Музу не тримав, та й не було за що.

— А хіба я маю вибір? — посміхнувшись, спитав він.

— Не-а, — відповіла Муза, вже сміючись. Рівен посміхнувся. Він не знав, навіщо погодився, але Музу він не хотів залишати одну.

— Гаразд, побачимось. Ще раз дякую, Рівене, — сказала Муза і пішла до своєї кімнати.

*

На ранок Муза прокинулася і одразу написала Рівену.

Муза

— Сьогодні о 20:00 чи зможемо піти в занедбане крило?

Рівен

— Добре, я зайду по тебе.

Муза була вдячна Рівену, що через два роки вони все так само нормально спілкувалися, хоча їх і не можна було назвати друзями, скоріше з боку це виглядало як допомога старої знайомої.

Пів дня Муза провела на заняттях із рештою, потім дівчата сходили на обід і пішли до кімнати. Сказати, що Музі було нудно на уроках, — нічого не сказати, бо Муза вже все те проходила на Мелодії. Дівчина витала у своїх думках. На вечір вони з Рівеном домовилися піти шукати архіви, вона сподівалася, що це хоч якось їй допоможе дізнатися про таємницю.

Насамперед, коли фея зайшла в кімнату — завалилася на ліжко, вона заснула на годину. Муза б поспала ще, але Стелла вважала, що їй вже достатньо:

— Муза, вставай, — сказала голосно Стелла, стоячи над нею.

— Дай їй поспати, — сказала Терра, яка щось робила зі своєю квіткою.

— Стелло! — сказала Муза, позіхаючи і мляво розплющуючи очі.

— Ну, Музо, вставай, — сказала Стелла.

Але дівчина проігнорувала її прохання, і Стелла вирішила діяти. Вона кинула подушку в Музу, на що та моментально розплющила очі і заморгала.

— Якого біса, Стелло?! — встаючи з ліжка, сказала Муза сердито дивлячись на фею.

— Ходімо, ти мені обіцяла щось розповісти і заснула, — невдоволено поклала руки на груди Стелла.

— Заради цього ти мене будила? — запитала Муза, готова завдати по ній хвилю музики.

— Ходімо, — сказала Стелла і пішла до своєї кімнати. Муза закотила очі і пішла за нею.

Муза сіла до неї на ліжко і почала все розповідати, про дідуся та про справи королівства, це зайняло дві години.

— Я шокована, а чому тобі погодився допомогти Рівен? — запитала Стелла.