Розділ 4

Скинувши взуття та верхній одяг, я заглянула у вітальню. Обережно висунувши голову з-за стіни, я дійсно побачила у кріслі батька. Він склав перед собою руки, мовчки спостерігав за вогнищем. Але швидко помітив мою присутність і перевів на мене погляд.

– Доброго вечора, тату.

– Де ти була всі ці роки? – почувся його сердитий голос.

– Що?

Я відійшла від стіни, випрямилась та з запитанням подивилась на тата. Звучав він дуже злісно, а виглядав ще гірше. Сама й не помітила, як на нервах почала хрустіти пальцями, але більше нічого не показувало мого страху. Не дозволю.

– Я сам виховував доньку, сам доглядав, заробляв гроші. А ти не могла навіть подзвонити мені, розповісти, як у тебе справи.

– Але я дзвонила, в тебе був вимкнений телефон.

Батько повільно почав підводитися з крісла, що через свою статуру та хворі коліна виходило з трудом.

– Софіє, не потрібно вигадувати безглуздих виправдань, – чоловік сперся на столик біля свого крісла, щоб було легше піднятися. – Я… Ох, дідько!

На підлогу із дзвоном впала пуста пляшка вина, але не розбилася – впала з занадто малої висоти, що мене навіть трохи втішило. Але прибирати все одно доведеться. Все просто, адже менше безладу – менше криків і причин для конфлікту. Скляна пляшка покотилася прямо до моїх ніг, я мовчки нахилилась, підняла її, намагаючись виправити ситуацію.

– Тату, – я почала спокійним тоном, – не починай. Це я – Нора.

Вирівнявшись, я знову подивилась на батька: він встромив в мене погляд своїх скляних очей, немов ножа. Він ненавидів мене, бо бачив перед собою не доньку і був на сто відсотків у цьому переконаний.

– Я ні копійки від тебе не отримав, стерво, – повільними, як хижак, кроками чоловік направлявся у мою сторону, агресивно жестикулюючи на кожному слові. – Ти ще смієш потикати сюди свого носа?

Він крок уперед – я крок назад. На вигляд я старалась бути спокійною, але в голові кожна думка кричала про тривогу. Я думала: позаду мене кухня, по праву сторону знаходились вхідні двері, а зліва й далі по коридору можна пройти в мою кімнату. Потрібно знайти вихід, якщо не хочу стати грушою для биття.

Пляшка досі лежала в моїх руках. Холодне скло гріло мої ще більш заледенілі руки після вулиці, та не вдавалось увімкнути холодний розум для порятунку. Батько продовжував заганяти мене у пастку – закритий простір кухні, тож діяти потрібно було вже зараз.

– Ти не боїшся мене, суко? Я ж обіцяв, що вб’ю тебе, як побачу, – чоловік вже знаходився на критичній від мене відстані, і його рука наді мною – все, що я побачила перед своїми очима.

Він схопив мене за волосся, щось кричав, але я нічого не чула, бо втратила всі відчуття, окрім болю. Проте паніку, як рукою зняло. Я відчула злість, яка відкрила в мені друге дихання. Моє тіло миттєво повалилося на підлогу, проте я приземлилася на лівий лікоть, чудом не вдарившись головою. Перевернулась, відповзла ближче до дверей кімнати, відчуваючи пульсацію на шкірі голови і біль у руці.

Серце вилітало з грудей, пульс прискорився, але час в моменті сповільнився, і я рішуче використала досі непомічену мною зброю. Поки батько наближався до мене, я зі всієї сили жбурнула пляшку в його сторону. Так, я не влучила, але сили вистачило, щоб вона розбилася об стіну біля його обличчя, а скло розлетілося у всі сторони.

Чоловік спинився, голосно закричав і схопився за руку. Нижче плеча розросталася червона пляма на строкатій сорочці. Я швидко підвелася, навіть не пам’ятаю, як влетіла у кімнату. Хотіла замкнути двері, але не могла втримати, бо батько з криками штовхав їх, намагаючись дістатися до мене.

Стук батькового плеча у двері раз за разом віддавався новою пульсацією в моїй голові. Тоді я зібрала всі свої сили, що тільки залишилися і притулилася спиною до дверей, впираючись ногами. Як тільки вийшло їх закрити, негайно провернула ключ у замочній щілині. Тоді я лише на секунду зітхнула з полегшенням, адже здобула одну маленьку перемогу на шляху до великої.

Не можна дозволяти собі розслаблятися. Миттю підбігла до шафи, тремтячими руками стягнула з вішака стару куртку, адже моя залишилась у прихожій. По дорозі до вікна ривками намагалася одягнути її, хоча естетичний вигляд зараз не мав значення.

Смикнула за ручку вікна, його рама без перешкод піддалася і в обличчя мені вдарив осінній вітер. Нічна темрява лякала мене не більше гуркоту за спиною.

– Виходь, паскудо! – знову пролунав вже не людяний батьковий голос.

Це стало останнім поштовхом до втечі. Потрібно лише перечекати годинку, щоб він прийшов у себе. Хтозна, чи витримають на цей раз двері?

Моє щастя, що ми живемо в одноповерховому будинку. Я без труда перекинула обидві ноги через підвіконня, побігла що є сили вперед. Звісно, я не бігла, куди очі бачили. Вже довгий час втеча у такий спосіб ставала для мене порятунком, тому я прямувала по вже знайомому мені маршруту.

Волосся чомусь постійно лізло в очі, а щоки почервоніли та розгарячілися, немов вуглі. Серце вже довгий час вистрибувало з грудей, але до цього недугу в добавок почало пекти у легенях, оскільки повітря мені вже не вистачало. Та я вже прибігла та маю час на відпочинок.