Розділ 3

Мені снилися дуже солодкі сни: у них були лише я та батько. Це давно забутий спогад із дитинства. Зараз ми не в дуже близьких стосунках, та й розмовляємо рідко. Після мого вступу до університету все покотилося під три чорти, і відтоді ситуація ніяк не хотіла змінюватися. Дідько, як же я не хочу розплющувати очей! Не хочу, щоб усе, що я так довго збирала по крихтах, знову зникало, розсіювалося рожевими блискітками в темряві.

Але реальність повільно виштовхувала мене зі сну. Я заплющувала повіки силоміць, намагаючись повернутися туди, де мені не потрібно не спати ночами, вічно гнутися над конспектами й заливати краплі в пересохлі очі.

Хтось лагідно прибрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя. Я все ще була без свідомості, відчувала зовнішній світ лише десь на задньому плані, більше занурена у свої сновидіння. Але хтось продовжував гладити мене по волоссю. І раптом я згадала, що моя кімната вночі завжди зачинена на ключ.

Усередині мене все перевернулося. Очі миттєво розплющилися, дихання прискорилося в сотню разів.

– Злякалася, чи що?

Я лежала обличчям до стіни й не бачила того, хто стояв за спиною. Голос зовсім незнайомий. Я поняття не маю, що сталося. Наче ж не пила вчора… Хто це зі мною?

– А мені кажуть, що я не страшний. Як мене можна боятися? Ти лише подивись на мене, пташко.

Чому я не можу вимовити ні слова?

Усе тіло вкрилося гусячою шкірою, мені стало жарко й дико незручно, ніби «засвербіли» мізки, і ти намагаєшся зробити бодай щось, аби цього не відчувати. Але нічого не виходить. Проти власної волі я піднімаюся на ліктях і повертаю голову в бік мого… відвідувача? Ковдра сповзла з плечей, залишивши мене в одній лише атласній нічній сорочці. По палких щоках покотилися сльози, змиваючи намальовані веснянки. Я не могла самостійно поворухнутися чи видати бодай звук, навіть бачити нормально не могла. Тільки сині очі, що наполегливо дивилися мені в саму душу.

А потім мене відпустило. Я повернула контроль над рухами й навіть голосом, але мої губи тут же накрила долоня. Перстень на руці боляче обпік шкіру холодом. Я намагалася кричати, але все, що мені вдавалося – тихе мукання. Цей звук був настільки слабким, що за пару метрів від мене його вже не було б чути. Порятунку не було. Зовсім.

– Я не ворог тобі. Перетерпи лише день і потім навіть не згадаєш мене. Тільки прошу не кричати, адже зробиш собі гірше. Зрозуміло? – він подивився на мене так гостро, що можна було без ножа порізатися й миттєво стекти кров'ю.

Я торкнулася тремтячими руками його долоні, що закривала мені рот, на знак того, що не збираюся кричати. Проте плакати я не переставала. У мене так страшенно боліла голова, картина перед очима розпливалася, ніби круги на воді, а тривога хвилями з’являлася і щезала, ніби хтось грається пультом управління.

– Хто ти?

– Хто я? Це буде важко пояснити, проте цього питання ніяк не уникнути.

Не можу описати почуття, що вирували в мені. Це суміш страху, люті й нестерпного бажання розплакатися знов і знов. Але кожен раз, щось давало мені сили зберігати краплину спокою.

Рука незнайомця досі занесена над моїм обличчям, і він одразу це виправив, як помітив. Опустив долоню у декількох сантиметрах від мого стегна, що змусило мене здригнутися. Дивно, простирадло навіть не ворухнулося.

– Я – лише примара. Просто граюся твоєю свідомістю, щоб трохи витратити енергії. Втім, тобі зовсім не потрібно це знати, бо ефект буде… не такий гротескний.

Те, що відбувалося зі мною за мить до цього, свідчило: він не бреше. Але як можна не боятися того, хто заліз тобі в голову?

Це зовсім не схоже на казку, це схоже на напад. Мені було моторошно, адже якийсь псих пробрався до моєї оселі й стверджує, що він у моїй голові. Тоді хто з нас божевільний? Може, я? Я намагалася тримати себе в руках – у таких випадках не можна панікувати – але нервова система зраджувала, і очі не переставали «випльовувати» сльози.

 Він нарешті відвів від мене погляд, яким приколотив і мій до своїх очей. Я не тільки отримала контроль над рухами, але й змогла оглянутися навколо: ранкова темрява, спричинена закритими шторами, перші промені світла падали на моє ліжко.

У тім світлі я краще побачила його фігуру, що трохи нахилилася у мою сторону, сидячи на ліжку. Яскраві промені не змогли здолати густу темряву його кучерів, проте очі яскраво світилися синім, мов два вогні. Вуха… загострені. Хлопець знервовано поправив комір білої сорочки, підвівся на ноги, роздумуючи, що робити далі.

Його різкі рухи знову нагадали мені: це не сон, прийди до тями, Норо, адже ти в небезпеці. Невідомий мені гіпноз спав і я знову почала боятися, голосно втягнула повітря через рота, панічно перемістившись до стіни ближче – подалі від нього. Цим я привернула увагу привида, що знову кинув на мене погляд, але не погрозливий – стурбований.

– Ні-ні, ластівко, прошу – зробив крок ближче до ліжка, простягнувши до мене руку, від якої я відсахнулася, як від вогню. – Не потрібно було з’являтися так, ти права.

Хлопець швидко опинився на такій відстані, щоб доторкнутися до мого чола. Всього секунда і я знову повернулась туди, звідки все почалось – сон. А крізь нього почула тихе:

– Пів години до будильника. Пробач.