Розділ 2

Цей хрипкий вигук змусив нас заціпеніти. Найгіршим було те, що ми не могли визначити джерело звуку. Неро завмер за моєю спиною, перебуваючи в такому ж замішанні, як і я.

Безумовно, слід було діяти негайно. Вибір був невеликий: або рушити назустріч невідомому й знешкодити супротивника, або відступити, обороняючись від невидимої загрози. Я рушив углиб кімнати, не надто дбаючи про наслідки – тієї миті в мені говорив не розум, а інстинкт. Проте, коли я усвідомив, що в приміщенні нікого немає, а голос, хоч і надірваний, позбавлений людських інтонацій, я завмер біля вікна. Неро все ще стояв у дверях, наче вкопаний.

Це не людина, а отже – побоюватися нічого.

Я зробив крок бік звуку, намагаючись відшукати в напівтемряві це щось. У кутку не виявилося нічого прикметного, крім книжкової шафи, поруч із якою причаївся круглий столик із пташиною кліткою.

– Дідько, Каспаре! Невже ти не міг здогадатися раніше? – видихнув брат.

Дійсно, настільки очевидна деталь вислизнула від моєї уваги.

– Ти здавався таким проникливим, а на ділі? – Неро продовжував понижувати мою самооцінку.

– Та ти поглянь на цього птаха!

Гнів ущух, поступившись місцем холодній цікавості, тоді як Неро, детальніше вивчивши істоту, явно перебував у жаху. Його можна було зрозуміти: лише за кілька кроків від нас сиділо породження кошмару.

– Святі вогні… – пробурмотів він.

Крилате створіння явно не належало цьому світові, але й у Дорені мені не доводилося зустрічати подібних тварюк. Втім, зараз мене турбувало інше.

– Якщо господарі будинку залишили його тут, отже, вони незабаром повернуться? – запитав Неро.

– Сумніваюся. Подивися, скільки корму вони йому заготовили.

І справді: клітка була досить просторою, у ній уміщалися дві мисочки – з водою та харчами. Ймовірно, сусідам таке «диво» довірити побоялися. Нікому не варто бачити цього мутанта.

– Ти теж це відчуваєш, Неро? У Дорені таких птахів не існувало, а в цьому світі їх і поготів бути не повинно.

На мої слова пернатий тут же озвався: – Дорен! Проклятий Георг, щоб його чорти покусали!

Відколи це птахи настільки зухвало відгукуються про правителя Дорена? Обличчя мого брата стало блідішим за крейду, а кров, що й без того зазнавала болісної трансформації, остаточно відлила від кінцівок. Неро не втримався на ногах і важко опустився на підлогу. Мене вчили зберігати холоднокровність за будь-яких обставин, але ясність розуму стрімко полишала мене, поступаючись місцем усвідомленню того, що відбувається. І новини ці навряд чи можна було назвати добрими.

– І як же тебе звуть, хороший хлопчику? – запитав я, схиляючись до клітки.

Я жадав відповідей, але «хороший хлопчик» більше не промовив жодного слова людською мовою, перейшовши на звичайне вороняче крякання.

Очевидно, він родом із нашого світу й потрапив в Імірін разом зі своїм власником. Певно, вони тут давно, якщо звичайного ворона так «роздуло» в усі боки. Крила здавалися непропорційними одне одному, а дзьоб набув мертвотної білизни. Вельми ймовірно, це результат внутрішньої магічної сили, яка намагалася вирватися назовні, деформуючи плоть.

– Касе… що це за істота?

– Ворон.

– Хіба у світі цих виродків водяться такі ворони?

– Нагадай, скільки занять ти пропустив? Більшість тварюк Іміріна – це вихідці з Дорена, що пішли за вигнанцями. Зазвичай їм стирають пам'ять, але цей ворон прибув із кимось із нещодавно «палих», чиї спогади залишилися недоторканими. Питання – чому?

Якщо господар будинку справді з нашого світу й зберіг розум, тоді залишатися тут довго – смертельно небезпечно. Він міг збожеволіти від вигнання або затаїти люту злобу на співвітчизників. Тирада птаха на адресу нашого короля могла бути випадковістю, але вигляд мутанта вселяв серйозні побоювання. Неро і зовсім колотило від дрижаків.

Ми спустилися на перший поверх, щоб детальніше оглянути вітальню. Обстановка здавалася гнітюче вбогою – навіть для мінімалізму тут було занадто порожньо. Простора кімната, у якій тулилися лише подоба столової та пара стільців. Паркет був посічений глибокими подряпинами, у які навічно в'ївся бруд.

Кухня виглядала не краще: занедбана, немов нежила. Холодильник порожній, у шухлядах припали пилом покинуті прибори. На жовтих стінах біліли мазки фарби, якими, очевидно, намагалися приховати цвіль. Вікна були щільно зашторені, на підлозі під відключеним холодильником розтеклася калюжа. Єдиною прикрасою слугував гірський пейзаж на стіні.

Створювалося враження, що господарю абсолютно чуже поняття комфорту. Або ця людина ментально нестабільна, або вона проводить життя на роботі, не вважаючи за потрібне дбати про домашнє вогнище. Мій дім, маєток із п'ятнадцятьма житловими покоями, завжди пахне свіжими квітами. А тут… Невже, крім зів’ялого фікуса та нещасного ворона, у цьому будинку немає нічого живого?

– Мені тут не подобається, – обурився Неро.

– Мені теж, але вибору немає. Блукати вулицями зараз – вірне самогубство.

У брата був вкрай незадоволений вигляд. Як один із кращих Знаючих у Дорені, я відчував його роздратування майже фізично – воно резонувало з моїми власними почуттями.