Розділ 1

Тут настільки сиро й вогко, що я почав шкодувати про саме своє існування. Сморід стояв такий, що кортіло всадити собі кулю в обличчя, аби лише не відчувати цього більше. Про те, щоб просто вмитися, не було й мови – мене позбавили можливості бодай ворухнути рукою. Я – бранець. Вельми іронічно, чи не так?

Рухатися було марно: тіло не підкорялося, хоч як би сильно я не намагався. Цупкі мотузки настільки в'їлися в зап’ястя та кісточки, що шкіра давно набула мертвотно-блакитного відтінку. Добре бодай те, що в цій камері я тривалий час залишався наодинці. Оглядати тут було нічого, крім крихітного вікна з решіткою, яке багатообіцяюче шепотіло: довше одного дня я тут не затримаюся.

Навпроти мене сидів чоловік у забруднених джинсах та пом’ятій сорочці. Він зосереджено вивчав папери, що лежали перед ним. Брови зсунуті до перенісся, погляд прикутий до чорних літер на білому аркуші. Здавалося, ніщо не здатне його відволікти, аж поки він сам не порушив тишу:

– Я не отримав потрібної інформації.

– І ти в люті, чи не так?

– Дивно, як ти здогадався, малий вишкребку.

– І я тебе дратую, правильно? – я вигнув брову так сильно, що вона, здавалося, ось-ось злетить.

– Можливо.

– То вбий мене! Чого ж ти чекаєш? – кутики моїх губ поповзли вгору, застигаючи в широкій посмішці.

– Ти божевільний.

***

– Ти готовий?

– До того, щоб вислухати твою лекцію про моє майбутнє? Ні.

– На жаль, тобі доведеться. Краще приляж, плани батька тобі точно не сподобаються. Це я тобі обіцяю.

Юнак повільно взяв запечатаний конверт із тумбочки, сів у крісло навпроти й спокійно відкрив його ножем для паперу. Я не сумнівався: добрі новини батько привіз би особисто.

– Неро, – покликав я. – Я чудово розумію, що почуте мене не втішить, але ти тупцюєш на місці вже годину. Воруши язиком та мізками.

Мене переповнювали дивні емоції. І це не було звичайне хвилювання. Сьогодні відбувалося щось значуще. Настільки, що вся робота в маєтку завмерла, птахи стихли, а небо стало незвично чистим, ніби хмари боялися потрапити на очі.

– Швидше.

Маркізу Каспару Тіффеньє…

Дорогий Каспаре, волію не зустрічатися з тобою особисто, а ось написати листа — саме враз. Що поробиш, якщо ти натура запальна! Річ ось у чому: перебуваючи на посаді полководця, я бачив багато чого, але все перевернулося догори дриґом, коли єдина спадкоємиця короля загадково зникла. Робота була виконана чисто, жодних доказів. Знаю, ти захочеш подробиць, дорогий мій, але я не дозволю тобі втручатися (зізнатися чесно, я б не відмовився від допомоги, але нікому не сподобається, що я вплутую тебе у справу державної ваги).

Я залишаюся тут, на посаді, щоб допомагати Його Величності. Але тебе було вирішено вигнати на деякий час. Це рішення приймав не я, тож не варто злитися на мене, Каспаре. Мій кузен, король, дуже стурбований твоєю поганою славою. Він розуміє, що вбивцею ти бути не можеш, але те, що з тобою відбувається, змушує його внести тебе до списку підозрюваних. Він небагатослівний, і мої слова – лише здогадки, тож не шукай у них прихованого змісту.

На перший час твого вигнання тобі нададуть спокій, але розслаблятися не варто – сам знаєш, на тебе чекає робота, яку ти беззаперечно виконаєш. З тобою піде Неро. І простеж, будь ласкавий, щоб він не чкурнув назад. Тільки його тут бракувало!

За деякий час до вас прибуде хорт із переліком завдань. Бажаю успіху, він вам знадобиться.

– Значить, мене виганяють через репутацію «озлобленого на корону», а тебе за компанію? – запитав я.

– Можливо, через те, що я твій брат, а отже – потенційний спільник?

– Вони не могли вчинити так без вагомих доказів. І здається мені, що справа тут у чомусь іншому, – роздумував я у голос, потираючи підборіддя, – аж якось занадто тут все…

Зовні я залишався холодним, але всередині все палало синім полум’ям. Звісно, новини були «приголомшливими», але не настільки, щоб верзти подібні дурниці. Усім відомо: король не шанує своїх племінників, і вже точно не став би нас вигороджувати після вбивства доньки. Ось тільки Неро ніколи не вирізнявся розумом і благополучно забув, ким ми доводимося королю.

– Батько поспішав? – я поглянув на листа ще раз.

– Поняття не маю. З чого ти взяв?

– Почерк нерівний і зовсім на нього не схожий. Я б вирішив, що він найняв писаря, якби не знав, що такі листи він завжди пише особисто.

Юнак із попелястим волоссям заплющив очі й роздратовано стиснув губи.

– Як же ти мені набрид. Ти вічно все ускладнюєш, вічно в усьому копаєшся. Аж шкода тебе. Хіба ти не бачиш печать батька?

– Вибач! Я припустився жахливої помилки й надалі намагатимуся бути таким же безглуздим, як ти.

– Ой, та замовкни, прошу тебе! Я лише хотів запевнити тебе, що все гаразд, адже я сам особисто приніс тобі цього листа.

Він різко розвернувся і покрокував до виходу. Я не міг дозволити йому вийти до людей у такому стані, тому зупинив його, простягнувши руку у його напрямку. Кінчики пальців поколювали, випромінюючи енергію.