Розділ 18

    Після пожежі записка у мене в кишені дала про себе знати: вона постійно світилася, іноді загорялася, але відразу ж згасала, коли я помічав полум'я. Мені стало цікаво, як поведеться шматок паперу далі, якщо я не викидатиму його, тому мені доводилося терпіти такі витівки. До того ж, пергамент наповнений силою, яка дозволяє йому світитися. Було б нерозумно викидати таке джерело енергії.

       Нора, як і раніше, не відходила від мене ні на крок, але розмовляла зі мною дуже рідко. Востаннє вона зі мною говорила, коли просила поглянути на той лист поклоніння Халпасу, але він постійно вислизав у неї з рук, ніби спеціально. Нора не має такої кількості сили, щоб зуміти його утримати.

       Мені були зрозумілі почуття дівчини, адже вчора я їй відмовив. Вона не хоче на мене дивитися, йти поряд зі мною ближче, ніж на два метри, і чути звук мого голосу. Ми повернулися в той час, коли Нора мені зовсім не довіряла і боялася, але на місці страху тепер сором. Чомусь дівчина дозволила собі самовпевнено думати, що я не зможу їй відмовити, а все виявилося навпаки. Я ж у свою чергу думав, що зможу відмовити їй і забути про це, але натомість мене постійно мучило почуття провини. Здається, я думаю про відмову більше, ніж сама Нора.

Чи варто говорити з нею про це?

       Я спішно прогнав непотрібні мені думки і, зітхнувши, подався далі. Спиною я знову відчував гострий погляд Нори, яка йшла за мною і зовсім не зводила очей з мого силуету. Скільки б я намагався про це не думати, все одно повертаюся до цього.

       Ми йшли вулицею на головній площі одного з міст Ельхії. Тут знаходиться та сама ельфійська академія, в якій я сподіваюся знайти відповіді на свої запитання.

       Не знаю на рахунок інших міст, але саме це є дуже брудним: навколо повно жебраків, на підлозі раз у раз трапляється сміття, а одне з дерев, що зустрічалося нам на шляху, зламане і нахилене до землі. На його стволі хтось спав. Одним словом, тут панувала бідність і цілковитий безлад, зате заможні ельфи ходили в дорогих костюмах і плювали під ноги жебракам.

       Не можу на це дивитися, я впер очі в підлогу, що не дуже й рятувало. Мені доводилося чути розбірки якоїсь компанії, словниковий запас якої складається виключно з лайки. Інших слів я не чув.

       Але в цій негативній атмосфері я зміг знайти ельфа, який все ще радіє життю тут. Це художник, який стояв біля входу до академії та малював її у світлих тонах. На його картині не було сміття, незадоволених осіб та бруду. Можливо, йому настільки набридла ця ситуація, що він вирішив «виправити» її. Тільки незрозуміло чому, замість того, щоб спробувати поліпшити своє місто, він сидить на місці і пише картину, яка абсолютно не відповідає реальності.

       Якась стара, нікому не потрібна, академія виглядає краще ніж деякі замки. Вона виконана в готичному стилі і шипи на даху наводили на думку, що тут навчають скоріше зловісних речей, ніж добрих. Всередині дуже холодно, величезний зал містив у собі ікони та лавки. Здається тут також проводять служби. Наприкінці зали, на пагорбі хтось стояв спиною до нас. Височення покладено у півколо дзеркал, що відбивали світло з високих вікон, пускаючи сонячні зайчики на стіни.

       По рослій фігурі зрозуміло, що це чоловік. Він одягнений у сукню, яку зазвичай носять священики. Старий ельф помітив нас, почувши звуки кроків, які луною проносилися по всій залі.

       — Хай благословлять вогні вас, у нашому святилищі знань, діти, — сказав він, коли ми наблизилися до нього.

       – В істину, – відповів я.

       Ельф насупився, реагуючи на мою таку неввічливу відповідь.

       – Мене звуть Каспар Тіффеньє, я маркіз та власник південного маркізату Дорена. Поруч зі мною, – я виразно подивився на Нору, – моя учениця. Ми прийшли за допомогою, яку знайти тільки у Вас.

       – Стривай, дитино, – він перебив мене, піднявши руку. – Як ти смієш приходити до нас, не розповівши про найголовніше? У тобі я чую силу, а у дівчинці – брудну кров. Думаєш, я повірю, що ви прийшли з добрими намірами?

Значить, заходимо з іншого боку.

       – Як же ви можете так говорити? – я схилив голову. – Моє серце мучиться у сподіваннях на світле майбутнє і надія в таких кількостях може стати отрутою, яка випалить мене зсередини. Я пройшов довгий, важкий шлях, на зустріч порятунку, а причини, що спонукали мене на такий крок, – життя однієї дорогої мені людини, яке висить на волосині. Ви ж не відмовите у допомозі страждаючим душам? – Я підняв очі на священного служителя, жалібно на нього подивившись.

       Чоловік мене не слухав, він спустився до нас і попрямував до Нори, яка стояла в мене за спиною. Проходячи повз мене, він розсіював за собою частинки енергії, яку не міг утримати в собі. Від них ідуть мурашки по шкірі.