Розділ 17

     Я бачив багато силуетів: людей, звірів, тварин і щось середнє між ними. По стіні проповзла чергова тінь якоїсь істоти, але жодного страху я не відчував. Мій погляд замилений, і бачив я тільки тьмяні відблиски, що пропливали перед очима.

       Мені здалося, як ще одна витягнута постать незрозумілої мені сутності підійшла до мене. Вона не має матеріальної форми, тільки тінь, але це не заважало їй розмовляти зі мною. Тінь постійно шипіла мені щось на вухо, але слів ніяк не вдавалося розібрати.

       – Галфаз хаух ним, – пролунав чи то жіночий голос, чи чоловічий. – Кард на нього Галфаз?

       Знову. Цей голос не порівняти ні з чим, він ні на що не схожий. Він чи то кричав, чи то шепотів мені. Я не міг розібратися. Наче хтось відібрав у мене здатність адекватно мислити, а також відчувати. Єдине, що я відчував дуже чітко, це те, як боліли руки. Дещо придивившись, я зрозумів, що їх щось зв’язує. Начебто це мотузка, але в даній ситуації я взагалі ні в чому не впевнений. У мене залишилася тільки надія на те, що я бачу лише галюцинації.

       – Кх, ран відбр лем!

       Після цієї фрази усі дивні відчуття, як рукою зняло. Я шумно зітхнув, знову здобувши здатність нормально сприймати навколишній світ, і тоді я бачив, як тінь повзла по моїй нозі. Вона змогла стати незалежною від стін, підлоги та стелі, тепер маючи наполовину матеріальну форму. Перед моїми очима почали вимальовуватися контури жіночого тіла, а потім чоловічого. Зрештою на моїх колінах сиділа істота, яку неможливо віднести до взагалі якоїсь статі. Страх все ще не зміг узяти наді мною гору. Я спокійний, ніби ніколи в житті не мав емоцій і навіть не знав, що це таке.

       Я озирнувся, не зважаючи на те, як тонкі пальці тіні ковзали по моїх щоках. Цих дотиків я не відчував, а отже й шкоди істота мені не може завдати.

       У цій кімнаті темно, на стінах облізла штукатурка. Вікон немає, а на підлозі пліснява і одна велика калюжа. Навпроти мене стояв стілець. І, коли я його побачив, то помітив, що прив'язаний до такого самого. А руки! Вони болять, як перев'язані. Мої долоні вже віддавали блакитним кольором.

       Раптом позаду мене щось замиготіло. Тінь на моїх колінах випросталася і якби вона мала обличчя, воно ніби спотворилося в жаху. Але натомість у кімнаті пролунав оглушливий писклявий крик. Тіні під дією світла починали зникати, він приносив їм біль і змушував руками хапатися за голову у спробах заглушити його. Все марно, адже небезпечне світло наближалося все ближче, а значить, смерть істоти настане зовсім скоро.

       Слідом за джерелом світла з'явилися звуки. Кроки. Вони ставали все голоснішими і голоснішими, попереджаючи мене, що хтось іде. Хтось зупинився за моєю спиною, здається, спостерігаючи за тим, як звивається в муках тінь. Коли вона зовсім зникла, залишаючи за собою тільки луну її крику, невідомий пройшов далі, показуючись мені. Це довготелесий чоловік, людина. Він сів на стілець, тримаючи в лівій руці ліхтар, а в правій листок паперу з ручкою.

       – Ти, – глянув він на мене примруженими очима, – зараз ти мені все розповіси. Без приховування, все що я хочу. Червоні накидки випалять твоє тіло, від нього навіть попелу не залишиться. Говори правду і нічого окрім неї, інакше зустрінеш смерть. Що ти знаєш, що ховаєш?

       Я навіть не прийняв спроби відповісти. Зовсім не розумію про що він каже, мені не підібрати відповіді.

       – Чи знаєш ти, де перебуваєш? Я затягнув тебе в Імірин, і я озброєний. Тебе ніхто не врятує, навіть не намагайся кричати.

Святі вогні, чому це відбувається зі мною?

       Ця людина пригрозила щойно мене вбити, здається не знаючи, що цим подарує мені свободу. Якщо він не набрехав, і ми правда в Імірині, то моє тіло просто повернеться до рідного світу.

       – А ти знаєш, хто я? – Пошепки запитав я.

       – Сьогодні ти надіслав сигнал червоним накидкам. Ти невідомий, який якимось чином дізнався про нашу спільноту. Поняття не маю, що ти таке, але ти повинен зізнатися у всьому, а потім померти в ім'я Халпаса.

       – В ім'я... кого? Ти говориш про якогось свого бога? Я справді не розумію, що ти від мене хочеш. Стріляй вже, не марнуй мій час.

       Чи пов'язано це з Лібітиною? Будь-яка моя проблема починається з того, що в моє життя втручається вона, тому цілком імовірно, що і ця подія теж її справа.

Але… Якщо я тут, то що зараз із Норою?

       І тільки тоді я відчув страх. Не за себе.

       – Ти, – прошипів чоловік. – Говори зараз про те, що знаєш.