Розділ 14

       Наступні пару днів пройшли погано, найогидніше. Мені довелося бігати по маєтку в пошуках людей, які мене зрадили. Це дуже неприємний досвід, адже ці люди працювали в мене майже від початку мого правління, а потім мені вручають список з усіма зрадниками і виявляється, що вони вірні зовсім не мені. На всіх працівниках кільця, сережки або браслети, з вольфраму. Цей метал захищає їх від магічних впливів, які можуть хоч якось змінити їхню свідомість, тому я не маю можливості дізнатися, чим підкупила їх Лібітіна, що їм обіцяла і як намагалася обдурити. Перед тим, як звільнити зрадників, я попросив зняти ці прикраси, але вони відмовлялися, а я їх змусити просто не міг. Коли люди влаштовувалися до мене працювати, дізнавшись, ким я є, насамперед вони питали, чи можна носити на собі вольфрам. Мене такі питання ображали, але я чудово розумів, що вони відчувають і дозволяв такі витівки, знаючи, що він ніколи їм не знадобиться. Але тепер якийсь метал став для мене ненависним. Зрадники ніяк не хотіли зізнаватись чому за мною стежать і що від мене хоче Лібітіна, так ще якісь залізки геть-чисто блокують мої вміння, які я вдосконалював протягом багатьох років.

       Були й ті, хто не мав захисту. Ці люди стверджували, що зовсім не винні, ніколи не стежили за мною і нікому не розповідали про мої справи. Як докази вони дозволяли мені перевірити ці відомості і там правда не було нічого пов'язаного із змовами проти мене та моєї родини. Навіть близько. Але залізаючи в їхні голови, я ненароком дізнався кілька неприємних фактів, про які мені ніхто досі не розповідав. Наприклад те, що в нас у саду знаходили мертвих кішок і там же закопували. Поняття не маю, чому я про це ні слухом, ні духом.

       Опівдні наступного дня я розмовляв з Натаніелем з приводу Лібітини, пропажі Неро та відновлення тієї частини міста. З останнім ми все вирішили, всю роботу він візьме на себе, але від Неро досі нічого не чути. Востаннє я бачив його по-справжньому тільки після прибуття в Дорен. Більше мій брат не показувався. Він втік, не залишивши навіть натяку на те, де може бути.

       – А як пройшов Ваш прийом у палаці? – Поцікавився Натаніель.

       – Жахливо, – відкинувшись на спинку крісла, відповів я. – Не впевнений, що можу розповісти тобі все в подробицях, але справи в країні йдуть не дуже добре і мають намір погіршуватися. Ну, ти й сам знаєш, жодного секрету тут нема. Вів'єн все так само шукають, але, чесно кажучи, роблять це тільки для вигляду і абияк. За неї хвилюється лише її батько.

       – А ви? Якщо я не помиляюся, княжна є вашою кузиною.

       – Складно переживати за людину, яку ти бачив раз у житті.

       Я б хотів ще щось сказати, може розповісти історію про те, як мені доводилося бачитись з Вів'єн, але за дверима мого кабінету почувся гучний цокіт туфель, а за ним послідував стукіт. Дозволивши увійти, на порозі нашому погляду постала Ріна. Вона виглядала наляканою і якоюсь надто стривоженою. Дівчина пройшла до мого столу і зупинилася за кілька кроків від мого місця. Схиливши голову, вона почала щось нерозбірливо щебетати. Виглядала служниця занадто неохайно, її плечі раз у раз здригалися.

       Мене ця ситуація починала дратувати. Я пустив її не для того, щоб слухати схлипи. Натаніель, що сидів навпроти мене, схопився і підійшов до Ріни, простягаючи їй серветки. Я залишився на своєму місці, схрестивши руки на грудях, мовчки спостерігаючи за цим цирком.

       – Пане! – Голосно схлипнула Ріна, витираючи сльози. – Пані…

       – Що? Що сталося з ученицею Його світлості? – Губився у припущеннях хлопець. – Не засмучуйся ти так. Якщо не розповіси, то ми не зможемо їй допомогти.

       Але Ріна зовсім не могла говорити. Її голос постійно тремтів, руки тремтіли, та й вся вона взагалі. Як на мене, дівчина зовсім трохи переграє. Така поведінка надто нестандартна для служниці, яка прийшла з якоюсь новиною. Так поводитись ніхто себе не буде. Не дозволяється. Але якщо потрібно влаштувати шоу, то всі способи добрі.

       Натаніель, як справжній джентльмен, посадив служницю на місце, де сидів хвилинами раніше і став біля неї.

       – Говори по порядку, з самого початку, – наказав він.

       – Я встала рано-вранці, як завжди, пішла подавати пані сніданок, – її слова ледь помітні, але щось можна зрозуміти. – Постукала раз – відповіді немає. Подумала, що Її світлість ще спить і пішла.

З якого часу Нора стала не тільки пані, а й Світлістю?

       – А там у коридорі якась погань бігає. Я підходжу розглянути, а постаті чортів цих розмиватися стали, і перед очима плисти, як кола на воді. Ну… не на воді, а загалом. У мене все одразу заболіло! І ноги, і руки, голова закружилась, серце з грудей вистрибувало ... Мені здалося, що я зомліла. Але це не дивно, часи зараз важкі і всякі падали по кутках затаїтися можуть. Кому ж зараз легко?