Розділ 10

    Я не відчувала свого тіла до того моменту, поки мене хтось не висмикнув із цього стану. Таке почуття, ніби я уві сні. Начхати, що в сновидіннях люди зазвичай бачать усілякі сцени, образи, а перед моїми очима нічого. Ніяких особливих тактильних відчуттів теж не спостерігалося і на мить я навіть злякалася, подумала, що померла, але в цей момент я відчула ще один ривок, який остаточно змусив мене прокинутися. Розплющувати очі було боляче через дуже яскраве світло, звуки здавались якимись нечіткими і незрозумілими. Здається, що хтось говорить зі мною, я його чую, але не можу зрозуміти, що він белькоче. У вухах дзвеніло, я починала відчувати, як біль охоплює моє тіло. Охоплювало мене ще щось, мабуть, це руки. Правильно. Я відчуваю чиїсь руки. Вони в мене під головою і десь у районі ніг. Більше нічого не можу розібрати. Зовнішні почуття поверталися до мене поступово та по черзі.

       – Трясця, я не можу.

Хто це?

       Хто це та що він не може? Його голос уже не такий розмитий, як хвилинами раніше, але я все одно не можу його впізнати. Тоді я спробувала розплющити очі і цього разу це в мене вийшло, але не повністю. Мої повіки тільки трохи піднялися. Бачила я небагато, але точно могла розглянути перед собою фігуру хлопця. Я не впевнена, але здається, що це Неро, а я в нього на руках. Він намагається мене кудись перенести? Це заради мого блага чи викрадення? Хто знає, раптом за нами хтось женеться, а Неро мене рятує. Звичайно ж, мене ця ситуація дуже збентежила, і я спробувала поворухнути хоч чимось, але кінцівки мене не слухалися. Руки та ноги відмовлялися рухатися.

       – Це все так неправильно, але я мушу.

       Я намагалася відремонтувати свій зір поморгавши пару разів і це якоюсь мірою допомогло. Тепер я пробувала непомітно вдивлятися в місцевість, щоб хоч трохи збагнути, що відбувається. Судячи з кольору неба і легку темряву, зараз світанок. Ми йшли повз якесь озеро, оточене деревами, які чимось нагадували ялинку, але нею не були. Якщо ялина взимку та влітку одним кольором, то ці дерева відрізнялися своїми фарбами. Серед зелених гілок виднілися червоні та золотаві. Я наважилася подивитися на Неро. Мало того, що я не впізнала його голосу, так тепер я не можу знайти в його обличчі знайомі мені риси. Немає сумнівів у тому, що це Неро, але тепер він виглядає по-іншому: шкіра блідіша, ніс з горбинкою, а волосся, яке раніше мені здавалося блондинисто-сірим, тепер кольору срібла.

       Здається, що мою голову намагаються розколоти молотком чи якимось іншим важким предметом, адже від такого болю в очах знову починає темніти.

***

       Можу заприсягтися, що мене знову хтось намагався висмикнути зі сну. Пам'ятаючи, що минуле моє пробудження виявилося не дуже вдалим, я вирішила якнайшвидше розплющити очі. Можливо, зараз я в небезпеці. Але яке ж було моє здивування, коли всупереч своїм очікуванням побачити дивний ліс, руки Неро на мені та озеро, я дивилася в стелю. Звичайна біла стеля якоїсь кімнати. Тут тепло, я лежу на ліжку. І ніхто мене не висмикував, мені здалося. Стіни кімнати були розписані хитромудрими золотими візерунками, здається, вручну. Це точно не шпалери. Повернувши голову ліворуч, я помітила дівчину. Вона сиділа на стільці біля ліжка, тримаючи в руках книжку. Мене охопила паніка, від усвідомлення того, що я перебуваю в незнайомому місці, а поряд зі мною незнайома людина, яка, мабуть, може завдати мені шкоди. Якщо чесно, ця дівчина не була схожа на лиходійку. Вигляд у неї був цілком звичайний і за її образ можна зрозуміти, що вона покоївка. Світле волосся розтріпалося і деякі пасма вибивалися з неакуратно зібраного пучка.

       Дівчина не залишила мій рух поза увагою, відірвала погляд від книжки і витріщилася на мене на всі очі. За моїми затерплими кінцівками можна зрозуміти, що я не подавала ознак життя дуже довго, тому для покоївки моє неспання стало цілою подією.

       – О, вогні! – вигукнула вона, підвелась і втекла з кімнати, навіть не зачинивши двері.

       Повернулася вона за кілька хвилин із повним підносом їжі та глечиком води. Все це вона поставила на тумбочку поруч із ліжком. Вигляд у неї був приголомшений. Покоївка приклала до мого чола долоню, перевіряючи, чи не маю температури.

       – Ви, панночка, така біла. Як себе почуваєте? Вам треба поїсти, я вам допоможу.

       – Не треба мені допомагати, – прохрипіла я, намагаючись прийняти сидяче становище. – Хто ви?

       – Його світлість наказали мені чекати вашого приходу до тями. Ой, я так довго чекала, пані, а Ви все не прокидалися, я вже переживати почала. Спали Ви вже добу, а їсти щось треба. З голоду ще помрете. Не встигнете прокинутися, а вже помрете, – дівчина зробила перепочинок. – Дуже шкода.

Що?

       – Мене Ріною звуть, я тут прислужую. А Ви, власне, ким будете?