Розділ 1

            Моє життя ніколи не було спокійним. Навіть зараз, коли я вирішив влаштувати собі вихідний, до мого маєтку приперся мій молодший брат і намагається налякати мене поганими новинами.

            – Ти готовий? – вже в котре спитав Неро.

            – Слухай, я розумію, що ти намагаєшся навести на мене жах, але може вже досить ходити кругами на одному місці? – я вже майже зривався на нього.

            – Добре, добре. Тільки не грійся, Каспаре.

            В наступну мить Неро вийняв з кишені вже пом’ятого листа, та прийнявся його відкривати. Я спостерігав за тим, як навмисно він повільно-повільно витягає той клятий папірець і відчував, що скоро не зможу себе стримувати. А потім мій брат прочитав:

Маркізу Каспару Тіффеньє.

            Любий Каспаре, синку, вибач, що не захотів приїхати та повідомити тебе особисто, бо боявся твоєї реакції. Знаю ж твій запальний характер. А діло ось у чому: нещодавно зникла моя племінниця, твоя троюрідна сестра, перша спадкоємиця нашого королівства Вів’єн де Реннаж. Я, як головнокомандуючий королівських військ, бачив на своєму віці не мало дивних речей, але такий випадок бачу вперше, адже княжна зникла зовсім без слідів. Підозрюють в її викраденні сусіднє королівство Ельхію, начебто вони планують розв’язати з нами конфлікт. Але я пам’ятаю, які стосунки в тебе зі своїм дядьком, Його величність Вілена, тому під підозри падаєш ти також, але про це поки що не говорять. Знаю, це все доволі дивно, але я благаю тебе, зроби так, як я кажу: збирай речі, бери з собою Неро і йдіть у Імірин. Сховайтеся там на деякий час, а потім я дам вам знати, коли можете повернутися до дому.

Філіп Тіффеньє.

            Я вирвав лист із рук брата, пройшовся очами по рівно написаним стрічкам. І зрозумів одну дивну річ.

            – Ти не знаєш, батько сам писав, чи покликав писаря?

            – Звідки ж мені знати? А чому ти питаєш?

            – Просто почерк такий обережний, наче дівочої руки. А я знаю, що такі листи батько пише особисто, не кличе на допомогу писаря.

            Хлопець з сірим, як попіл, волоссям закрив очі та здвинув брови, губи зжав у тонку лінію, показуючи мені все своє обурення. Я промовчав, намагаючись відгадати причину такої поведінки перш, ніж Неро ледь не викрикне:

            – Як же ти мене дістав! Ти постійно над всім так заморочуєшся, що часом доводиться думати, як тебе розважити. Трохи навіть тебе шкода.

            – Вибач! – я не жалів ані краплини, просто мав намір вразити йому. – Я так винен, постараюсь в майбутньому бути таким самим безглуздим, як ти. Розумієш, брате… – я театрально приклав руку до серця, – мені ж так важлива твоя про мене думка, так важливо намагатися не виглядати в твоїх очам хлопцем, на якого можна надіятись і довірити серйозні справи. Я так винен…

            – Я дозволю собі наглість осадити тебе, сказавши, що вже звик до твого гострого язика і мене твоя поведінка зовсім не вражає, – відповів Неро абсолютно байдужим тоном.

            А тепер, коли ми нарешті змогли вийти з моєї кімнати, закінчив сваритися, Неро шов попереду. Він вів мене в ритуальний зал в моєму ж маєтку, що доволі дивно, але я міг пояснити це тим, що брат на мене трохи образився і не хтів на мене дивитись. На шляху нам ніхто не попадався, я не розумів чому, бо ж зазвичай тут завжди кипить робота слуг. А я не пам’ятаю, щоб давав їм колективний вихідний.

            Аж раптом ми все ж таки натрапили на всього одну робітницю. Вона майже сіла на підлогу, віджимала ганчірку від води, а потім протирала нею підлогу. Коли ми зрівнялися з нею, Неро зупинився і здивовано запитав:

            – Це що таке?

            – Тебе дивує робота прибиральниці? – я не міг стримати свого роздратування.

            – Та ні. Спочатку мене називаєш дурним, а потім не помічаєш найпомітніших речей.

            Я вдивися в калюжу, яку намагалася витерти служанка. Неро мав рацію, це кров. Така темна-темна, що є ледь непомітною на чорному мармурі підлоги.

            – Що тут трапилось? – рявкнув я на бідолашну дівчину, яка почала тремтіти ще з тих пір, як почула мої кроки за спиною.

            – Ваша світлість, тут була бійка. Пані Лібітіна взялась за своє, – дівчина зовсім не дивилась мені в очі, тільки випрямилась, як струна, і склала руки перед собою, тримаючи в них окровлену ганчірку.