РОЗДІЛ 5. Зіткнення

Робота над проектом йшла повним ходом. І хоч я, передчуваючи аромат горілої сраки, вирішила залишитися пообідати прямо на робочому місці, ніщо все одно не віщувало біди…

Аж тут до моєї кабінки зазирнула Віка, чий вираз обличчя, на якому виднілася максимальна незручність, чогось змусив мене напружитись.

– Здоров, – делікатно проговорила вона, і пройшовши всередину, присіла на «гостьовий» стілець, який стояв поряд.

– Привіт. Щось сталося? – запитала я, поглядаючи на дівчину, вдягнену в звичний для неї «домашньо-спортивний» біло-рожевий одяг.

– Та не те щоб, – зам’ялася вона. – Не подумай, ніби я лізу не в своє діло, але… Коли я вчора йшла на обід, то дещо побачила.

Трясця. Мені навіть стало одразу зрозуміло, що!

Ну так-так, цілком логічно: якщо сідаєш в дорогу машину власника компанії прямо перед головним входом, це напевне може помітити хтось з твоїх колег.

– Це ж був він, так? – продовжувала Віка, дивлячись кудись убік.

– На жаль він, – здавшись, зітхнула я.

– То невже ти… з Горянським…

– Та на бога, сплюнь! – прогарчала я, рипнувши зубами. – Дідька лисого я з цим скотинякою матиму щось спільне!

– Справді? – а тут Віка вже щиро здивувалася. – Тоді чому ж ти сідала вчора в його машину?

– Це дуже довга, складна та паскудна історія, – тяжко зітхнула я. – Якщо коротко, то він чіпляється до мене, користуючись своїм службовим становищем і тим, що в мене контракт, за яким я не можу так просто взяти та звільнитись.

– ЧОГОСЬ?! – вигукнула дівчина, аж скочивши на ноги.

– Ага, прикинь, – пирхнула я. – Той бевзь від нічого робити почав псувати мені настрій деякий час тому. І коротше кажучи, влаштовуючись на цю роботу, я гадки не мала, на кого працюватиму. Коли ж дізналась, було вже надто пізно. І от вчора він погрожував мені, що як я з ним не пообідаю, він припхається прямо сюди та влаштує кляту театральну виставу.

– От же ж дідько, – присвиснула Віка, і хапаючись за голову, сіла назад на стілець.

– Про те й кажу, – я похитала головою. – Для нього це щось на кшталт хобі: обирати собі жертву протилежної статі та не давати їй спокою, поки не отримає бажане. І чути від жінки «ні» йому вибірковий слух очевидно дуже сильно заважає. Тому, словом, я в халепі.

– Оце історія… Співчуваю. І навіть не знаю, що сказати, – зітхнула дівчина.

– Так, знаю, повна жесть, – кивнула я. – Тож словом, не кажи будь ласка про все це нікому… якщо, звісно, ще досі не сказала.

– Та не сказала звісно! – вона замахала руками. – Але це просто… просто за будь-якими межами!

– Еге ж. Ну, може хоч грошей, які я тут зароблю, вистачить на судовий позов та адвоката, якщо він не вгамується. Хоча підозрюю, навіть так я довго буду ці гроші збирати, а він все одно зможе дозволити собі купити не те що адвоката, а цілий суд.

– Що тут скажеш, не заздрю. Але ти той… Коли що – звертайся. Навіть як просто поговорити схочеш.

– Дякую, матиму на увазі, – посміхнулась я, проводжаючи колегу поглядом.

Що ж, принаймні, цей складний день мав стати трошечки кращим після роботи. Поки дедлайни не висіли наді мною сокирою усвідомлення того, що до них нічого не встигається, я могла спокійно ходити на репетиції та виступи «Червоних вовків». І саме з цієї причини, йдучи на роботу, прихопила з собою свій бас, який тепер стояв у чохлі в куточку моєї кабінки – замаскований таким чином, аби одразу не впадати в око комусь, хто може до мене зазирнути. Так я могла довше посидіти за роботою, а потім поїхати одразу до реп.бази, не витрачаючи часу на те, щоб заїхати додому. Надто такий план дій був актуальний тепер, коли я могла вдягатись на роботу в нормальний звичний одяг, а не натягувати на себе «дрескодні лахи», в яких ладна була сама себе засміяти – не те що народ з гурту.

Тож засидівшись за планшетом до восьмої, я покинула офіс та сіла на маршрутку, яка без пересадок доїжджала мало не під саму базу. І незабаром, наспівуючи одну з наших пісень, вже пройшла до звичної репетиційної. Де весь гурт вже зібрався і очевидно чекав на мене.

Після того єдиного випадку, коли через запізнення Лади опинилася біля мікрофону, я робила вигляд, ніби не заходила до фейсбучної спільноти «Червоних вовків» та не читала там коментарів, у яких фанати гурту просили знову поставити мене на вокал. Так само, як і «політкоректних» відповідей від імені сторінки про те, що «ця заміна була одиничним випадком і більше такого не планується, але дякуємо за ваші побажання та любов до нашої творчості!».

Однак взяти та насправді не заходити на ту сторінку, не читати тих коментарів, було значно складніше, ніж вдавати перед рештою фікус, що стоїть в куточку. І на свою біду, саме це я знову зробила, їдучі на репетицію. Поки сиділа в маршрутці, дістала телефон, та не стримавшись, полізла до спільноти гурту. Де виявила не просто коментар – а цілу гілку обговорень, де кілька слухачів буквально вимагали, аби на завтрашньому концерті я знову співала. Та головне…

В тій самій гілці один з коментаторів написав, що зняв мій виступ на телефон та показав своєму другові, який працює редактором ранкового шоу на міському каналі. І той ніби сказав, що готовий дати «Червоним вовкам» виступити в них на ефірі… «але лише з цією от вокалісткою».