РОЗДІЛ 3. Підстава

Після цілого місяця, проведеного в безрезультатних пошуках нормальної роботи та безкінечних співбесідах, останнє, що я очікувала після фрази «Ми вам передзвонимо» – це того, що мені… справді передзвонять!

Та що там, спершу я навіть подумала, що це якийсь пранк. А то й поготів розводняк, і далі прозвучить щось на кшталт: «А тепер, щоб ми зараз вас оформили, скажіть нам номер своєї картки, дату, до якої вона дійна, PIN та CVV».

Проте ж ніт! Мене справді запрошували на роботу. Ще й на вакансію, на яку я навіть не сподівалася потрапити, і куди, по-часнику, навіть резюме відправляла чисто в дусі «Ну а що я втрачаю?». Адже ЦЕ звучить занадто добре, надто після моєї попередньої роботи. ПРЕСТИЖНОЇ ФІРМИ, де я тільки й робила, що друкувала людям чашки та футболки з їхніми власними фотографіями… Чого, до речі, ніколи не розуміла. Так само, як і такого роду подарунків. Тобто… Хіба це взагалі цікаво? Прикольно? Мати чашку, на якій… ТВОЯ ФОТКА? Що в цьому аж такого і чому хтось може таке хотіти собі, чи отримати в подарунок? Навіщо йти вулицею у футболці, на якій надруковано твою ж пику, що знаходиться трохи вище футболки? Ну і все таке… Це ж не лого улюбленого гурту, не якийсь крутий арт, намальований талановитим художником, і такий інший візуал, що допомагає тобі із самовираженням. В цій дивакуватій обивательській моді я завжди вважала якийсь жлобський ковгоспний нарцисизм та закидони на рівні Пшонки, який запилив свій чудесний лик на картинку з Юлієм Цезарем. Тому, словом, друкуючи чашки з щербатими гопніками з ранку до ночі, не надто любила свою попередню роботу.

Але й не сподівалася на щось не те що краще, а от НАСТІЛЬКИ класне, як те, що мені тепер пропонували. Тобто, не думала, що для звичайної мене взагалі можливо отримати таку роботу.

Одначе мене запевнили, що помилки немає: мені й справді пропонували контракт на роботу дизайнера у рекламному відділі компанії, що займалася розробкою комп’ютерних ігор.

Не припиняючи чекати на підставу, я поїхала до офісу, де проходила співбесіду. І менеджер з роботи з персоналом, зустрівши мене, одразу потягнув до ліфта, яким ми піднялися на п’ятнадцятий поверх.

– Ви працюватимете в креативній команді, – говорив він, поки я дорогою проглядала запропонований ним контракт. – Для вашого відділу не передбачено дрес-код, тож можете вдягатись так, як вам зручно. Те ж стосується облаштування робочого місця, вам дозволяється створювати для себе комфортну атмосферу, яка сприятиме вам в роботі.

– Зрозуміло, – протягнула я, не вірячи власним вухам. Звучить вже занадто добре. Навіть неймовірно.

– Робота п’ять днів на тиждень, з дев’ятої до шостої, та годиною перерви на обід між першою та другою. Проте у вашому відділі є кухня з холодильником, чайником та мікрохвильовкою, тож там теж можна комфортно пообідати, не бігаючи кудись далеко. В разі дедлайнів можливі понаднормові, які оплачуватимуться. За необхідності можна буде навіть переночувати на робочому місці, спальні мішки в комірчині. Головне, що від вас вимагається – робити свою роботу якісно та вчасно.

Коли ж мене провели до мого ймовірного майбутнього робочого місця, я просто насилу стрималася, щоб радісно не заверещати! Бо цей чоловік, як виявилося, не жартував. Робоча зона кожного з місцевих працівників була облаштована, м’яко кажучи, далеко не так, як зазвичай виглядають робочі простори в офісах. Кожен суцільно обвішав стіни своєї кабінки плакатами з коміксами, іграми, рок-гуртами, і чим взагалі тільки можна. Скрізь можна було помітити фігурки, різноманітний гіківський мерч, а в одного хлопця я навіть побачила лицарський меч, що висів над монітором!

Що не дивно, працівники відділу виглядали відповідно до своїх робочих місць. І не буду описувати всіх цих людей, скажу лише, що я, в своїх звичних лахах, точно не вибиватимусь з цього колективу!

Не може бути. Просто не віриться. Невже я працюватиму тут? В такій класній атмосфері. Серед людей, які, схоже, тримаються зі мною на одній хвилі? Ще й займатимуся тут справді цікавою мені роботою! Ба навіть більше, робитиму її в комфортабельному затишному офісі, де не надто й засмутишся, якщо справді доведеться затриматися допізна та ночувати на роботі, аби встигнути до дедлайну.

Якось це надто добре, щоб бути правдою. І мій мозок вже почав намагатися знайти, де тут підстава… та мені саме простягнули ручку, аби підписати договір, який я щойно прочитала.

– Контракт на рік, протягом якого триватиме робота над поточним проектом,  – продовжував менеджер. – Захочете звільнитись раніше – будете виплачувати неустойку за порушення умов контракту. В разі, якщо через рік роботи ви не забажаєте звільнитись з компанії, ваш договір буде подовжений автоматично та перейде на наступний проект, до завершення якого ви також не матимете права звільнитись за власним бажанням.

– Ясно, дякую, – усміхнулась я, ставлячи підпис. Нехай доведеться гарувати, та на такій роботі навіть гарування буде в кайф! Тим паче що платити обіцяли дуже добре навіть на старті.

– Чудово, виходите з понеділка, – посміхнувся менеджер, передаючи мені бейдж з перепусткою. – Ласкаво просимо до нашої компанії!

Попрощавшись з менеджером, я вийшла з ліфту та попрямувала до виходу з будівлі…

Де й заклякла, побачивши НУ КОГО Б ВИ ДУМАЛИ!

– Мої вітання з новою роботою, – хитро усміхнувся мій давній знайомий-очі-б-мої-його-не-бачили-Артем-Горянський.

А він якого біса тут робить?