РОЗДІЛ 2. Проблеми тільки починаються

– Дякуємо, ми вам передзвонимо, – чемно повідомила симпатична жіночка в строгому сірому костюмі. І посміхнувшись, вишукано вказала мені на вихід з офісу, даючи зрозуміти, що співбесіду закінчено.

– Чекатиму на дзвінок, – посміхнулась я з трохи награною ввічливістю, яку, певно, можна було б трактувати як мій програш у поєдинку поглядів. Та мені вже було, коли чесно, все одно. Бо сумнівів у тому, що ніхто з цієї конторки мені не передзвонюватиме, не було. Так само, як і нової роботи, якої я так конче потребувала, і яку так наполегливо шукала останні два тижні.

От тільки на сайтах пошуку роботи відповідей на мої розіслані резюме було зовсім небагато. А деякі відповіді то й поготів можна вважати такими лише для галочки, адже передзвонюючи мені, щоб уточнити деталі, мені повідомляли, що я не підходжу, вже на цьому етапі, навіть не запросивши на живу співбесіду.

І от тепер, після двадцяти трьох хвилин бесіди з цією Мері Поппінс (якій передували сорок шість хвилин очікування в коридорі) я знову йшла додому ні з чим. Якщо, звісно, не рахувати зіпсованого настрою через зверхній погляд та пихатий тон, яких мені відсипали стільки, що вистачило б на рік наперед.

Що ж, справи кепські. Якщо трохи більше, ніж за тиждень, не знайду роботу, яка влаштувала б моїх батьків своєю «соціальною солідністю», доведеться почати розсилати резюме ще й на вакансії класу «все підряд, аби платили достатньо». Після чого лекції на тему: «Кароліно, що ти робиш зі своїм життям?!» – стануть набагато частішими, наполегливішими та експресивнішими. Але це все одно буде значно краще, ніж повертатися до них жити і слухати все це цілодобово в посиленому режимі.

– Знову фіаско, сіс? – сумно зітхнула Ніка, зустрівши мене на порозі квартири.

– Що, в мене аж так на лобі написано? – гмикнула я, проходячи до своєї шафквартири, аби перевдягнутись до репетиції з офісного костюма для «справити враження на можливого роботодавця» в свій звичний одяг.

– Червоним перманентним маркером, – підтвердила подруга.

– Це просто гадство якесь! – відчайдушно видихнула я. – Просто оціни масштаби: їм в офісі потрібна людина, яка б, окрім своїх прямих обов’язків дизайнера, розшифровувала записи конференцій з диктофонів та переносила їх у текстовий формат, паралельно перекладаючи їх англійською, писала звіти, здається, замість усіх працівників, виконувала обов’язки секретаря… і все це не просто за скромну зарплату. Увага, джекпот: мені заявили, що хоч в оголошенні про вакансію була вказана конкретна ставка, та насправді вони шукають співробітника, якого оформлять на півставки. І ОФІЦІЙНО цей співробітник працюватиме не повний робочий день та зможе піти, щойно зробить свою роботу… от тільки за фактом роботи там буде стільки, що стирчати доведеться не те що весь день, а ще й неоплачувані понаднормові. О так, а ще я їм пикою не вийшла. На додачу моє волосся їй, схоже, не сподобалось, а під час співбесіди задерся рукав сорочки, і та курка побачила край татуювання на зап’ястку.

– Ну коротше кажучи, повний набір, – похитала головою Ніка, жуючи свої мюслі. – Але не кисни. Може репетиція покращить тобі настрій!

– Було б добре, бо наразі якось все вже занадто журливо, – проскиглила я, заливаючи і свої мюслі молоком.

Перекусивши, я нарешті вдягнула замість того дурнуватого костюмчика одяг, в якому почувалася справді комфортно. І попрощавшись з Нікою, поїхала до нашої репбази.

Все ж, сусідка мала рацію, вже дорогою на репетицію мій настрій трохи покращився вже від самого її передчуття! Я любила грати, і мені подобалась музика «Червоних вовків».

– Здоров, народ! – привіталась я, увійшовши до репетиційної, де вже зібралися всі, окрім Павла. Та до початку репетиції лишалось ще кілька хвилин, тож ми ще сподівались. що другий гітарист не запізниться. Принаймні, сильно.

– Ага, здоров, – відгукнувся Тарас, а разом з ним і решта.

І лише зараз я зрозуміла, що на момент мого прибуття члени гурту про щось теревенили. Тож не дуже відволікаючись на мій прихід від своєї розмови, продовжували:

– Тобто? Я все одно не розумію, – скреготнув зубами Назар, не зводячи погляду з очевидно роздратованої Лади. – Ти ж наче казала, що домовилась про спонсора запису альбому?

– Ну так, ми домовилися, але…

– Тільки не кажи, що тебе просто розвели, – закотив очі гітарист.

– Нічого мене не розвели! – обурено закричала Лада, мало не вчепившись в нього довгими нарощеними нігтями з червоним гель-лаком.

– Ага-ага, певно, він і не мільйонером був ніяким, – не вгамовувався Назар.

– Я вже наче тобі казала? – засичала вокалістка. – Той чоловік справді був мільйонером, я перевірила! І ще раз, додатково – коли повернулась додому після того виступу!

– Тоді чого ж він, повечерявши з тобою, не виконав свою обіцянку-цяцянку?

– Тому що ми не вечеряли! – розлючено заверещала Лада.