– Що означає, мене звільнено?! – обурилась я, стукнувши по стільниці старого письмового столу.
– Прийшов наказ про скорочення штату. Що поробиш? – знизала плечима схожа на жабу дебела без-п’яти-хвилин-пенсіонерка в бридкій суконці з леопардовим принтом. – Треба було когось звільнити, довелося обирати.
І ця стара шкапа, звісно, обрала для звільнення саме мене! Цікаво, що ж стало причиною? Мої татуювання, на які вона пирхала з першого дня, відколи я, після офіційного влаштування, прийшла на роботу в кофтині без рукавів? Чи те, що працюючи тут всі ці місяці, я посміла не вилизувати їй корму?
– Ти, звісно, не те щоб була поганим працівником, але однозначно не однією з кращих. Тому я дійшла висновку, що твоє звільнення не сильно погіршить роботу компанії. Мені шкода, – продовжувала вона, погано намагаючись вдавати співчуття. – В бухгалтерії вже підготували документи, сходиш підпишеш та отримаєш свою компенсацію. Ну і можеш збиратись та йти додому.
– Зрозуміло, дякую, – прошипіла я. І стиснувши кулаки, квапливо забралася з кабінету тепер уже колишньої начальниці.
Трясця, ну що за?..
Ні, не те щоб я аж так любила цю роботу – скоріше навпаки. Проте тут добре платили, а статус працівника цієї фірми вважався «солідним», тож мама, дзвонячи мені, не читала нотацій на тему того, що я «не достатньо серйозно ставлюся до свого життя».
Ну а тепер, якщо я швиденько не знайду щось нове, то не зможу заплатити за квартиру, і вірогідно, доведеться повертатись жити до батьків. Де цей пресинг буде вже не телефоном чи по вайберу, а цілком собі оффлайн! Ще й ставитимуть в приклад молодшу сестру, яка вискочила заміж за багатого чоловіка, і тепер вся така вишукана пані, яка, цитуючи маму, «залізобетонно в житті влаштувалася», «не те, що я».
Мало того, це все ще й випало мені саме на осінь. А я ж хотіла хоч перезимувати спокійно…
Тяжко зітхнувши, я закінчила свої останні збори, покинула будівлю, в якій заробляла на життя довгі місяця, та пішла додому. Поки в мене ще був дім.
Їхати в маршрутці з картонною коробкою, де складені мої речі з колишнього робочого місця, було не найзручнішим заняттям. Та що поробиш, коли жила я не близенько, а машини не мала? Лишалося тільки чекати на зупинці…
Аж тут сталося, певно, останнє, а що можна чекати, стоячи в очікуванні громадського транспорту після звільнення з роботи!
Поряд зі мною зупинилася масивна, лискуча чорна машина. І навіть я – людина, яка взагалі не розбиралася в авто, – одразу збагнула: ця тачка збіса дорога.
Тому, що відбувалося далі, не вистачало для повноти картини тільки крутого пафосного треку на фон. Бо з цієї машини, гордо розправивши плечі, вийшов красень-чоловік в шикарному сірому костюмі (який, певно, коштував більше, ніж я могла заробити на своїй колишній роботі, пропрацюй я там до пенсії). Високий, широкоплечий шатен з карими очима та поглядом людини, яка почувала себе королем життя.
Та найголовніше, цей чоловік підійшов до мене! І усміхаючись наче голлівудська зірка на червоній доріжці, поклав мені руку на плече та прошепотів:
– Привіт! Не хочеш поїхати зі мною? Бо в мене саме зірвалися плани на вечір. Куплю тобі гарну сукню, повечеряємо в ресторані, а потім поїдемо в номер-люкс п’ятизіркового готелю.
– Е-е-е-е… що?! – тільки й зуміла гикнути я, вилупившись на цього типа, як баран на нові ворота. Весь цей «дивовижний пікап лопатою в лоб» шокував мене так сильно, що я просто заклякла, впустивши щелепу.
– Давай, буде весело, – продовжував він, ковзнувши своєю рукою вниз по моїй спині.
– Дякую, але ні, відчепіться, – нарешті зуміла проговорити я, з останніх сил стримуючись від того, щоб не послати вельмишановного панича чистою подерв’янською, з дерешівським діалектом.
– Чого ти, крихітко? Я добре заплачу, – підморгнув він, нахабно спустивши руку на мою сідницю…
А наступної миті не знаю, що і як сталося, все було наче в тумані. Єдине, що я зрозуміла – так це те, що його око, яке щойно підморгувало, зустрілося з моїм кулаком!
– Я тобі не крихітка! – загорлала я, в той час як чоловік, обалділо вирячивши друге око, відступив на кілька кроків. – Жуй сраку!
Швиденько схопивши з землі коробку зі своїми речами, яку було випустила в рук, я хутко побігла геть, поки цей тип не отямився. Бо ще диви – серед білого дня запхне мене до свого багажника та вивезе кудись в ліс. Ну або просто здасть копам, які, звісно, стануть на бік того, в кого грошей більше.
На щастя, неподалік був провулок, до якого я чкурнула, забираючись з очей. І лише за кілька хвилин дозволила собі зупинитись та видихнути, переконавшись, що мене наче ніхто не переслідує.
От що за день? На рівному місці вляпалася! І спробуй зрозумій, чого тепер далі чекати і чи справді цей майстер харасменту дасть мені спокій. Бо ще диви, вийду на головну вулицю, а там на мене вже молодчики чекають…
Простоявши двійко хвилин, поки нарешті не відновила дихання, я дійшла висновку, що краще мені почекати маршрутку на іншій зупинці, до якої дісталася провулками. І на щастя, хоч тут обійшлося без зайвих пригод! Постоявши трохи в черзі, я, разом зі своєю коробкою, всілася на заднє сидіння. З якого споглядала у вікно на вулиці великого міста, аж поки не вийшла посеред звичайного спального району, де знімала кімнату в старенькій двушці з паршивим ремонтом. Другу кімнату орендувала Ніка, моя давня подружка, яка наразі голосно хропіла, відсипаючись перед зміною в нічному клубі, де працювала барменкою.
#2444 в Молодіжна проза
#10046 в Любовні романи
#3924 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 06.03.2021