Живий і самотній

Мене вперше малювали. Лео сидів напроти мене та досліджував кожен міліметр мого обличчя. Я ніколи не бачила його таким зосередженим. Кожен рух був чітким та правильним. Я знала, що він малює, але не думала, що здатен на портрети, у цьому я йому буду програвати. Його каштанові кучері прикривали його обличчя, так як він схилився. А мені зараз так хотілося подивитися у його очі. Зазирнути углиб та дізнатися, про що він думає зараз. Чи є я у його думках, так як він у моїх? Чи б’ється його серце в унісон разом із моїм?

- Мія? Все добре? Ти щось трохи зависла.

- Так, я трохи замислилась.

- Про що думаєш?

- Про тебе.

Від цих слів у мене пробігли мурашки. Але я вирішив не подавати виду. Але це кляте серце все ніяк не могло зупинитися. Воно колотилося, бігло, стрибало, пливло і літало. Воно робило все, щоб його почули. І мій план провалився. Я повністю себе видав, як тільки зазирнув у ці смарагдові очі, і все навколо було наче в тумані. Пальці вже давно припинили тримати ті кляті олівці, вони тягнулися до неї: її рук, плечей, обличчя. Я ловив кожен її подих і погляд на мене. І все ніяк не міг відірватися та і не хотів. Вона тулила щоку до моєї долоні і все гляділа на мене. Все чекала. І дочекалась. Мої вуста торкнулися її, а у душі розлилося тепло. Перед очима заблимали яскраві спалахи феєрверків. Мої руки блукали її волоссям – запам’ятовував їх, щоб їхня м’якість вкарбувалась у пам’ять моїх пальців. Нечутно її руки ковзнули по моїх лопатках і стиснули в обіймах. Так міцно, як тільки могли – наскільки дозволяли сили.

Після того, як ми відкрили свої почуття один одному, минув час. Того самого дня я закінчив її портрет і, як обіцяв, поголив голову. Її сльози текли по обличчю, коли вона дивилася на пасма, що лежали на підлозі. Але згодом вона побачила і мої – каштанові. Мені хотілося підтримати дівчину, ось я і почав вести машинкою по своїй голові. Все це ми знімали на мій канал.

А ще я повернувся до навчання.

Вчитися мені залишилося мало. Але я вийшов у період сесії, тому прийшлося наздоганяти все, що я пропустив. А ще навчання не лізло у голову, як я того не намагався. Мене турбували думки про Мію, бо її самопочуття ставало дедалі гірше. Мене сповіщав пан Федір кожного вечора про те, як вона себе почуває, якщо я не провідував її.

Кожна проведена мить була казковою. Я все далі продовжував робити її щасливою. Задарював її подарунками та приділяв купу уваги. Але найголовнішу її мрію я все ніяк не міг втілити. Вона полягала у тому, щоб відвідати пляж. Здається, якась дрібниця, але той пляж і справді чаруючий. Природа навколо чарівна – ліс, там доволі волого і мокро, завжди є туман. Вона розповідала, як побачила картинки просто в Інтернеті і її туди наче потягнуло.

Як звичайно, я крокував у напрямок лікарні, прикупивши щось смачненьке. Останнім часом були лише фрукти. На вулиці лив дощ і лише апельсини у пакеті були чимось яскравим сьогодні. І мій настрій був, як той дощ – похмурий. День не задався: то я проспав, потім запізнився на пари і ще якісь дрібниці. Мою роль у цьому дні можна було назвати – містер Невдача.

І я сподівався, що хоча б вечір принесе мені радісні емоції.

Але як я помилявся.  

Мії у палаті не було. У кімнаті був повний безлад, наче вихор пройшовся. Затамувавши подих, я ринувся углиб. Чіплявся поглядом за вже такі знайомі предмети так, ніби я бачив їх уперше. Але її ніде не було. Почуття тривоги все поглинало моє тіло, а пальці рук вмить ослабли. По підлозі у різні боки розкотилися ті яскраві апельсини.

Знову я біжу по тих знайомих коридорах і всім нутром відчуваю біду. Миготять відчинені палати, хворі, люди в білому, відвідувачі, крісла, палати, хворі, люди в білому, відвідувачі, крісла…кружляють мої думки. А моє серце не витримує і дає тріщину, коли у темному коридорі сидить, схилившись, Федір. Його руки тонуть у напівсивому волоссі, а я все розумію. Я все розумію, коли він дивиться на мене очима, наповненими сльозами. Я все розумію, коли він мене втішає, хлопає по плечу, тихо шепочучи: «Тримайся».

Я все розумію, але не моє серце. Воно починає тріскатися, а у вухах цокає годинник. В одну мить Життя вибило із мене всю душу та із хрустом відірвало крила за моєю спиною.

20:23 – точний час її смерті.

- Я знайшов це у її палаті біля ліжка, – рука чоловіка вклала конверт у мою руку. – я думаю, що це для тебе, – він пішов. Кожному потрібно було побути на самоті.