Спалах

По моїй щоці побігла сльоза.

- У мене є прохання до тебе, – жінка витерла мою сльозу своєю ніжною рукою, наче вона моя мама. – Зроби для Мії все можливе. Будьте щасливі, створюйте спогади. Це найцінніше, що ти можеш дати їй. Просто будь поруч.

- Я зрозумів вас. Запишіть мій номер телефону, – я почав швидко діставати свій смартфон. – Телефонуйте у будь-який час, якщо будуть проблеми. Я вас вислухаю і допоможу.

- Дякую тобі, хлопчику, – жінка зробила виклик, щоб зберегти номер телефону.

Я пив каву в тиші, сидячи все на такому ж білому кріслі. Саме на цьому кріслі я вперше зустрів Мію, яка малювала лілії.

«Лілії» – ці квіти виринули із моєї пам’яті. Я вирішив сходити у квітковий магазин. Так спонтанно мені закортіло купи їй квіти. Її улюблені квіти. Мені хотілося, побачити її посмішку після сну. Я знав, що це буде приємно для неї, тому не гаючи часу я вийшов із лікарні.

Сонце пекло дедалі сильніше. Люди навколо поспішали укритися десь у будівлях чи торгових центрах, лише, щоб проміння не потрапляло на них. У моїх вухах були навушники і грала перша пісня у плейлисті. Вже був обід, але так багато всього відбулося за ранок. Ще і на навчання скоро, моє «покарання» вже майже минуло. І від цього сумно, бо лише за два тижні, я звик до цього. Я познайомився із пацієнтами та лікарями. Із паном Федором ми взагалі стали майже товаришами. Після закінчення дня у лікарні він частенько підвозив мене додому. По дорозі ми розмовляли на буденні теми. Він завжди здавався доброю людиною, але щоб настільки! У Федора не було родини (чим можна було пояснити його теплі відчуття до Мії), він присвятив себе кар’єрі – роками вчився на лікаря, удосконалюючи свої знання. Потім відкрив лікарню і поступово розвивав її. Сам же він жив у невеликому будинку разом із двома собаками – Чарлі та Джой. Вони такі кумедні, він якось показав фото із ними. Також ще підгодовував тварин, що бігали поряд із магазином, що був коло його дому.

Коли я вже підійшов до квіткового магазину, мою чергову пісню перервав виклик. На дісплеї горів напис «Мама» і мільйон сердечок поряд. Вона давно не дзвонила, напевно, була зайнята. Я миттєво підняв слухавку.

- Алло?

- Привіт, сину! Як твої справи? ­– у слухавці пролунав все такий дзвінкий голос, що завжди зігрівав мою душу. Ми із мамою були близькі.

- Привіт, у мене все добре, йду до квіткового, хочу ще додому заскочити, а потім одразу до лікарні, – кинув я у відповідь. – а у вас там як?

- Ти ж мене знаєш, погано у мене не буває, – роздався заливистий сміх. – У мене зараз обідня перерва та і вирішила зателефонувати, – коротка пауза, а потім: Уявляєш, твій тато відмовив мені у відпусці! – сердито казала вона. – сказав мені: «Кохана, доки все не зробимо у нашому саду, моря ти не побачиш!»

- Ха-ха-ха, мамо, та буде тобі ще море та і тата ти знаєш, йому ж потрібно все зробити, а потім вже відпочивати.

- Та знаю, але ж все одно якось прикро. Нічого не змінюється за двадцять років спільного життя, – розсміялась вона на повну. Мені завжди подобалось те, як вона ставиться до життя. Моя мама змолоду працювала моделлю, полюбляла позувати та була надзвичайно гарною жінкою. Вона жила це життя. Багато подорожувала, багато що бачила. А батько був на той момент звичайним студентом. Вони із мамою були знайомі, але чесно кажучи ненавиділи один одного. Спочатку. А потім закрутилось, завертілось і утворилася пара із дівчини, що жила девізом «жити в кайф» і хлопця, що був педантичним перфекціоністом. Як то кажуть: «Протилежності притягуються». Здається, вони дуже різні, не змогли би і хвилини бути разом, але вони знайшли гармонію. І навіть через двадцять років подружнього життя їх кохання не вгасає.

- Леве, не хочеш приїхати до нас на вечерю? – поцікавилася мама.

- Я із задоволення, але ж Соломія…– моє речення обірвалося.

- Ти часом до квіткового зібрався не заради неї? – поцікавилась мами, явно щось відчуваючи.

- Так, заради неї.

- Невже вона тобі подобається? – радісно викрикнула вона.

- Мамо! Ніхто мені не подобається, – я почав нахабно брехати. – Просто мені хочеться, щоб їй було приємно. У неї була тяжка ніч.

- Ну так, знаю я таке, – не бачивши її обличчя, я одразу зрозумів, що там усмішка. – Лео, мені все одно, хто у тебе сидить у серці. Тільки, щоб тобі не було потім дуже боляче, у такому разі – було чутно непокоєння.

- Не переймайся, все зі мною буде добре.

«Навряд чи».

Мені не хочеться думати про те, що станеться, якщо її не стане.

- Мій любий, складно буде у будь-якому разі.

- Я знаю, але я впораюсь, – я узяв паузу – мамо, якщо вийде, я завітаю до вас.

- Напиши мені СМС.

- Добре, я піду, – я вже стояв біля квіткового магазину. – Бувай! Люблю тебе, мамуню!

- Бережи себе, любий.

Відчиняючи двері, мене привітав дзвоник. Це був маленький квітковий магазин, але ж який гарний! Привітавшись із продавчинею, я швидко обрав те, що мені потрібно і пішов у бік свого будинку. Хотів заскочити, щоб узяти свій скетчбук. Сьогодні у мене було натхнення, тому і вирішив помалювати. Давно я його у руки не брав. Останній мій малюнок був ще на початку цього року. Враховуючи те, що я малюю зі своїх років семи, це було дуже давно. У мене були періоди, коли папір та олівець я ніколи не випускав із рук, все малював і малював. З часом все змінилось.