Залишусь. Сумний-пресумний я

Сьогодні спекотний день. Зараз лише ранок, а я вже відчуваю, як сонце припікає мої руки крізь футболку. Ранок почався звичайно, я все так і ходжу у лікарню до дівчини Мії. І хочу сказати, що вона все сильніше закріплюється у моєму серці. Я став помічати те, як вона заполонила мої думки. Те, як я задивляюся на неї. Так дивлюся, що наче хочу подарувати їй Всесвіт – до нього, можливо, ще дійде, але сьогодні я тримаю книгу у руках. «Її бажання» – після нашого відео, я дізнався речі, про які вона коли-небудь мріяла. Першим пунктом була книга, неабияка, а «Гаррі Поттер і келих вогню». Це була четверта книга із цієї серії. Я дізнався про її шалене захоплення Гаррі Поттером і вирішив, подарувати їй книгу улюбленої частини. Тож, крокуючи сходами у палату «311», я крутив книгу у різні боки та роздивлявся яскраву палітурку доки не зустрів пана Федора.

- ­Леве, ти до Соломії? – якось бентежно і трохи захекано запитав лікар.

- Так, щось трапилося? – я відчув, як тривога починає бити у голову, а серце стукає, наче збожеволіло.

- Трапилося: її стан погіршився, зараз вона під наглядом лікарів, вночі їй стало зле, – прикро відповів чоловік. По ньому було видно, що він дуже переймається. – Вона прийшла до тями декілька хвилин тому, але я б її краще не турбував.

- Можна я зайду до неї на мить? – мої руки стисли книгу, а очами я благав дозволу. – Мені… потрібно, – махнув на книгу головою. Погляд чоловіка був сумний. Він пильно дивився мені в очі, наче шукав відповідь на потрібне питання, щось осмислював. А потім кинув коротке:

- П’ять хвилин.

Я, не роздумуючи, побіг до потрібної палати. На моєму шляху лаялися лікарі та відвідувачі, але мені було байдуже. Я тримав у голові «п’ять хвилин» і намагався встигнути. Але, як тільки я побачив напис «311», я загальмував і тихо зайшов у кімнату. У ніс вдарив запах ліків та хлорки, якою нещодавно помили підлогу. Палата все ж така, тільки тут було темно через щільні штори. Я підійшов ближче до Мії і присів поруч із ліжком. Вона спала. Її шкіра була блідою, а вуста потрісканими. Поряд пищав апарат, що відстежує пульс, «стабільно» – подумав я та видихнув. Мені було важко дивитися на те, як їй боляче. Я протягнув руку до її, легко торкнувся пальцями, а згодом і обхватив. Шкіра була холодна, хотілося зігріти її. Вмить почулося сопіння і вона розплющила очі. У кутках її очей зібралися сльози.

- Лео, мені боляче, – моє серце стиснулось від цих слів.

- З часом тобі стане краще, лікарі роблять все для цього.

- Я знаю, – тяжкий видих. Її погляд ковзнув на стелю, а потім знов на мене. – Я рада тебе бачити, – стукіт мого серця.

- Я теж, але мені скоро потрібно йти, але, – у цю мить я відпустив її руку і потягнувся до книжки. – Дивись, що у мене є для тебе, – я обережно поклав книгу поруч.

- Це що, «Гаррі Поттер»? – у кімнаті почав лунати тихий сміх. – Мені так хотілося саме цю частину, – вона хотіла підійнятися, щоб обійняти мене, але я їй не дав, тому сам зігнувся і обійняв, а потім почув:

- Дякую тобі, – стукіт серця.

- Я запам’ятав і вирішив зробити твій день щасливішим. Насправді, я не думав, що при таких умовах, але все ж таки.

- Я дуже вдячна тобі. Принаймні, мій настрій став краще, – я не помітив, як вона взяла мене за руку, легко обхоплюючи мої пальці. Стукіт серця. Воно сьогодні б’ється, як та пташка у клітці, та не дає спокою. Можливо, вже і не дасть?

- Мені час йти.

«Але я не хочу».

- Залишся, будь ласка.

«Залишусь».

- Відпочивай, я буду поруч.

«Завжди».

- Можеш почитати мені?

- Звісно, але тобі потрібно спати.

- Я засну, ти лише почитай.

- Ну добре, – я розгорнув першу сторінку. – Розділ перший. Мешканці Малого Генґелтона й досі називали його будинком Редлів, хоча відтоді, як там жили Редли, спливло багато років…

Я читав, доки вона міцно не заснула. Їй стало краще і було помітно, як сон відновлює її сили. Я вирішив вийти із палати на перший поверх, щоб купити собі кави та, може, щось перекусити. Із самого ранку я нічого не їв і це стає моєю поганою звичкою. Стоячи біла кавового автомату, я старанно шукав дрібні гроші, якісь монети, щоб купити кави. Але цей автомат працював через раз, тому я ще довго сунув ті нещасні монетки.

- Вибач, в тебе не буде чим розміняти? – поряд зі мною стояла жінка, мати того хлопчика і протягувала купюру. Вона була бліда, як ті стіни позаду неї, а очі нічого не виражали.  Я без зайвих слів протягнув монети і запитав:

- У вас щось трапилось? На вас обличчя нема, – запитав я, а у неї рікою почали текти сльози.

- Мій хлопчик, його більше нема зі мною… мій маленький Павлусь…він не зі мною, – істерично промовляла вона. Її трясло. Я підійшов і просто обійняв її. А сам згадав, як нещодавно кружляв його і обіцяв піти грати у двір. Блиснули сльози і в моїх очах.

- Мої співчуття. Якщо вам потрібна буде допомога, то ви завжди можете розраховувати на мою підтримку, – вона відсторонилася від мене. Вона вже не плакала.

- Ти хороший хлопець, Леве, – вона заглянула у мої очі, – і я вдячна тобі за те, що був поруч із моїм сином, що дарував йому щасливі моменти. В останні хвилини він згадав те, як ви повинні сходити у двір разом, він сказав: «Мамуню, віддай Левику це, нехай він не буде сумний-пресумний». – Вона витягла аркуш паперу із кишені та віддала мені. Це був малюнок, звичайний дитячий, але такий цінний. На ньому були вони вдвох, стояли, тримаючись за руки поміж дерев, і я здогадався, що це саме той двір. А у куточку було підписано: