Іскра

Минули дні, мої думки прийшли у норму. Моє відношення до Мії доволі щире, а відчуття тепла йде від самого серця. Я дійсно радий, що моє покарання проходить саме так, у компанії дівчини, яка всього на рік молодша, але мудріша у тисячу разів. Напевно, такі думки приходять із часом, а, може, у неї такий образ думок? Я не знаю. Я не знайомий із Соломією, дівчиною, яка у минулому жила танцями, полюбляла стрілки на очах  і при кожній нагоді бігла із друзями на прогулянку. Але я знайомий із дівчиною, яка світиться, як сонце, у вільний час малює квіти із автографом у кутку, і може годинами слухати альбоми «Queen». Згодом рядки таких пісень, як «Who wants to live forever», «Bohemian Rhapsody» вкарбувалися в мою пам'ять, і я тихенько підспівував.

 За ці дні я познайомився з великою кількістю людей. Вони дивували мене та надихали. Я б так не зміг. Не зміг би насолоджуватися життям. Нещодавно у коридорі лікарні я познайомився із хлопчиком. Насправді при дивних обставинах, він мене наче спіймав. Того дня я був якийсь сумний та зажурливий, навіть вже і не пам’ятаю через що. А він біг у мій бік, широко посміхаючись, весь такий лисенький із назальними трубками, простягнув руки до мене, обійняв і спитав, чому я такий «сумний-пресумний». А я і не знав, що відповісти, бо це все було такою дрібницею.

Це тяжко, а ще стало тяжче, коли на дитячий дзвінкий сміх тихенько вийшла Мія і побачила мене, що кружляю хлопчика. Вона обперлась об одвірок дверей і подивилася на мене так по-особливому – і я відчув, як червоніють мої щоки.

- Ти такий хороший, Левику, – і він знову мене обійняв. Звісно, не сильно – сил не має, але цілеспрямовано, віддаючи всю дитячу любов. – Ти ще завітаєш до мене?

- Звичайно, – я присів біля нього наприсядки, старанно ігноруючи погляд підопічної, що обпік зненацька.

- Наступного разу ми підемо у двір! Можна ж, мамо? ­– у дверях іншої палати стояла жіночка, ласкаво дивлячись на сина.

- Можна, Павлику.

- Тоді до наступного разу, Павлусю! – я проводжав хлопця із мамою і махав їм услід рукою.

- Левику, – кепкуючи сказала Соломія, як тільки двері зачинилися.

- Та ну тебе, – закотив я очі.

- …мені подобається, – несподівано сказала Мія, несміливо дивлячись у мої очі, із посмішкою, а моє серце не повинно було так раптово спіткнутися і віддавати швидкий ритм десь там всередині.

- До речі, – вона заправила неслухняне волосся за вухо. – Ти вже сьогодні щось знімав?

- Ні, у мене якось немає ідей.

- О, тоді у мене є пропозиція! – радісно вигукнула вона. – Я десь таке бачила. Люди у спокійній атмосфері, діляться тим, про що вони мріють і якось обговорюють це. Оскільки ми не дуже близькі із тобою, це допоможе нам дізнатися більше один про одного та і глядачам подібне буде теж цікаво.

- Я не проти, мені це подобається.

Почали ми знімати. Мені подобається її палата. Вона, звісно, звичайна, як і більшість у лікарні, але вона зробила її затишною. На кріслі лежали подушки, а на столику, що був біля ліжка, стояв ноутбук, на якому ми часто дивилися фільми або просто відео. Вона навіть підписалася на мій канал! Мені було приємно, хоча це і дрібниці. Але більше мене вразило те, що вона подивилася всі відео, поставила вподобайки та написала коментарі. Це мені добряче зігріло серце.

Поки я завантажував відео, я зрозумів, що людям багато для щастя не потрібно. Знаєте, щасливими нас роблять звичайні речі, які ми любимо, або люди поряд. Сьогодні я вирішив, що я повинен зробити Мію щасливою.