Знайомство із промінням, що мешкає в 311

Ось я стою тут. Навпроти мене двері із написом «311», а в мої душі поколює, наче мороз, хвилювання. І я розумію, що мої думки, переживання з якогось приводу, до цього моменту були безглуздими. Мене оточує найкраща родина, друзі та улюблена справа. У мене є життя – тільки обирай правильний шлях, не спіткнись. Але за цими дверима знаходиться дівчина, яка рахує дні, години та хвилини до своєї смерті. Дівчина, яка кожен день бореться із хворобою, якщо відкинути всі розумні медичні слова – рак кісткового мозку (довелося загуглити, поки я спускався пішки три поверхи, ігноруючи ліфт). Дівчина, яка кожен день переживає свою самотність. Вона сама. А я не встиг ще познайомитися із нею, раптом відчуваю вантаж відповідальності.

Я повинен стати її єдиними другом.

Останнім у її такому короткому, чорт забирай, житті.

У такому місці, коли ти бачиш як люди тримаються за життя, ти розумієш – потрібно жити. Вчитися бачити хороше, навіть якщо все погано. Бачити красу цього життя. І ось, зараз у мене – черговий етап, а для цієї дівчини – завершальна глава. Тому стиснувши зуби, стукаю у двері та кидаю тихе:

- Можна зайти?

- Так, звісно! – звучить дзвінкий дівчачий голос у відповідь, який наповнений незрозумілою сумішшю емоцій: чітко чується радість, здивування та…надія? Сподіваюсь, це не вона. Я прикриваю двері, заходжу у глиб палати, щоб побачити свою майбутню подругу. Але виявляється, що знайомитися мені не потрібно.

Соломія хворою зовсім не виглядає. Єдине, що видає хворобу – сум в очах, які вже перестали кидати блискавки у мою сторону. Вона гарна. Волосся схоже на справжнє полум’я, огортає її плечі, і кожна прядка сяє яскравими переливами. Я не зміг минулого разу роздивитися її обличчя, тому мій погляд переходить на нього. Воно досконале, симетричне та збалансоване. Шкіра, начебто ніжний шовк, позбавлена будь-яких недоліків, лише декілька веснянок розкинулись на щоках.

- Ти помилився дверима? – якось ніяково питає мене. – Якщо потрібно, я можу тобі допомогти, – і навіть починає підійматися.

- Ні, ні, це ж ти Соломія?

- Так, –  кліпає вона здивовано.

- Тоді мені до тебе! – вигукую я широко посміхаючись. Подив був ще більший. – ми вже з тобою познайомилися, тільки я не назвався, – сідаю на стілець, що стояв поруч із ліжком. – Мене звати Лев, але ти можеш називати мене Лео.

- Соломія. Можна просто Мія, – вона відвела від мене погляд, але невдовзі повернула та із щирою цікавістю запитала. – Хто ти?

- Називай мене «мій новий друг», – у цю ж секунду, лице дівчини змінюється, наче йде якась тріщина, а потім…

Я бачу сльозу. Одну маленьку, але все ж таки сльозу.

- Агов, тільки не плач! – промовляю.

- Вибач, я від щастя, – шмигнула носом, попутно витираючи сльозу. – І від сорому.

- Чому так?

- Наша перша зустріч була не досить гарною, я була обурена, а тепер ти мені таке кажеш! Відчуваю себе ніяково, – Мія хитала головою в різні сторони та обіймала себе за плечі.

- Все добре! Я допитливий і вчинив не правильно, – я трохи розгубився, але додав. – Нумо ми разом підемо у двір і там нормально вже познайомимося, так?

- Так, давай!

Широка посмішка. Вона завжди розчулює мене. Коли бачу людину, яка посміхається, моє серце вмить наповнюється якоюсь радістю і теплом. Тому, коли життя переповнює мене радістю, я хочу бути поруч із людьми, що щиро посміхаються. Незважаючи на тяжку долю Мії, вона посміхається. Зараз це щиро та по справжньому.

Знову цей двір. Дерева розкинули свої гілки високо вгору, надаючи тінь і прохолоду, особливо у спекотні дні. Тут є невеликий фонтан, дзюрчання якого викликає спокій.

- Тож, чому саме тигрова лілія? – поцікавився я, проходячи повз чергового дерева.

- Це просто мої улюблені квіти. Ще з дитинства.

- Це доволі яскрава квітка, вона чимось схожа на тебе.

- Взагалі у цих квітів багато значень, – вона повернулася до мене обличчям на п’ятках и крокувала спиною вперед. – Вони можуть трактуватися по різному, це залежить від кольору. Деякі з них позначають чистоту та щастя, а інші – гордість, та амбіції.

- Яке значення тобі більше до вподоби?

- Сила духу, – з’явилася пауза, а за нею пояснення. – Поєднання вроди і мужності. Я завжди відчуваю себе внутрішньо зв’язаною з нею. Вона надихає мене бути сміливою, надає мені внутрішню силу і змушує мене вірити у свою здатність подолати будь-які перешкоди.

- Я вражений, – сміюся я. – Ніколи не зустрічав людину, яка б давала таке значення звичайним квітам. Звідки ти все це знаєш?

- Якось я зі своєю старшою сестрою знайшла книгу в кабінеті у батька. Вона була старезна, але там описувалась кожна квітка, то так і запам’ятала, – згадка про сестру зробила її погляд більш теплим.

- У тебе є сестра? Мені розповідали, що у тебе є тільки батьки.

- Була. Зараз вже нема, вона загинула. Тільки не потрібно мені казати «вибач, я співчуваю». Я відпустила це.

- Чому вона загинула?

- Зима, слизька дорога, аварія.

- Напевно, вона була важливою людиною для тебе.