Білий біль

Це вражає. Я вже бачив це місце, але навіть не уявляв, що воно буде настільки великим. Ця будівля складалася з декількох блоків, скоріше всього, у кожного з них є своє призначення, щоб було зручніше. Зовні все досить охайно: по території прокладені доріжки з тротуарної плитки, є багато квітників та лав. В очі кидається велика купа людей і більшість – у білих халатах. Лікарі – ті люди, яких можна назвати рятівниками. Кожного дня вони рятують життя інших, дають надію та втілюють мрії. Серед натовпу можна було побачити тих, хто відрізнявся. Своїм блідим обличчям вони викликали мороз по моїй шкірі, що був наче голки. Мене колихнуло та закортіло одразу підійти то когось і запитати, чи потрібна їм моя допомога. А очі… вони нічого не виражали. Ні радості, ні суму. Їх більше не наповнював вогник, який є в кожного, і вони не виглядали так, ніби в них є життя. Але найбільше звертали на себе увагу поголені голови – це один із наслідків хіміотерапії. Хіміотерапія – один із способів лікування злоякісних утворень. Минулої ночі я дізнався, що є і інші побічні ефекти: нудота, стомлюваність і навіть ушкодження клітин інших органів. Під час лікування може розвиватися алопеція, тому більшість людей просто голять свою голову. Здебільшого це один із складніших ментальних етапів, особливо для жінок.

Я пройшов углиб лікарні. У ніс одразу вдарив запах, який є у всіх подібних місцях і чомусь тут було ніяково. Аура у приміщенні - стерильна, біла, як ці стіни, підлога та стеля. А ще тут було тихо. Побачивши жіночку середніх років за стійкою реєстрації, я вирішив запитати у неї, куди мені податися.

- Доброго ранку. Я прийшов з приводу своєї практики, точніше, мене відправили сюди для відпрацювання своїх пропусків, –  я зам’явся і відчув себе повним дурнем. Працівниця відірвала свій погляд від монітору комп’ютера і так подивилася на мене, що мені одразу закортіло вдарити себе по лобі. Можливо, треба було хоча б якось подумати, що казати? Але вже було пізно. – Вибачте, мене звати Лев Лук'янчук, і так, мені потрібно до вас.

-  Я зрозуміла вас. Зараз зателефоную Вашому куратору, –  не гаючи часу, пані почала набирати номер на телефоні. Після декілька гудків вона почала говорити. –  Пане Федоре, до вас прийшов хлопець, за якого ви казали вчора. Так, я попрошу його зачекати, –  і, поклавши слухавку, зітхає, і говорить. – Леонарде, зачекайте, будь ласка, на кріслі. Лікар скоро підійде.

 Лікар. Не сказавши зайвого слова, я попрямував на вказане крісло..Їх тут було декілька і всі вони були білі. Це якось тиснуло. Але в очі кинулось руде волосся. У самому кінці коридора сиділа дівчина, обличчя було закрито гарною шевелюрою, а у руках вона щось тримала. Здається, вона малювала. Я тихенько присів поруч, вирішив поспостерігати за її малюванням. Незнайомка малювала якісь квіти, її рухи були плавні, а руки гарні. Пальці потягнулися до помаранчевого олівця і прийнялися розфарбовувати ескіз. Це було лілія, але цього виду я не знав.

- Вибач, а яка це лілія? – Дівчина пильно подивилась на мене, у її очах була якась недовіра. Воно і зрозуміло: якийсь незнайомець протягом п’яти хвилин дивився у її блокнот і слідкував за кожним рухом.

- А я все думала, чому ти так безцеремонно витріщаєшся на цей шмат паперу, – вона тяжко зітхнула і продовжила. – Тигрова. Це тигрова лілія.

- Чому саме ця квітка?

- Яка тобі різниця, чому? – у смарагдових очах грали блискавки. Взагалі, ця дівчина була вродливою, сиділа поруч, як той промінь сонця. Шкіра була аристократично білою, чуттєві брови вигиналися від кожної емоції. Великі очі дивилися у душу, а вуста виражали невдоволення.

- Просто цікаво, вже і питати не можна? – моя дратівливість починала захоплювати мене.

- Я не маю бажання щось розказувати, – закривши блокнот, вона підійнялась і пішла геть.  

- Якась дивна, –  прошепотів я собі під ніс. На мою думку, я нічого не зробив такого, щоб можна було розлютитися. Звичайне запитання і зацікавленість.

- Леве? – піднявши голову, побачив високого чоловіка із стомленим, але добрим обличчям, –  мене звати Федір Жила. Я лікар у цій лікарні, а також ваш куратор. Нумо пройдемо до мого кабінету?

- Добрий ранок, ходімо, – піднявшись, я поплентався за чоловіком. Інколи траплялися відчинені палати, проходячи повз які можна побачити ліжка, крапельниці і відвідувачів, які сидять біля пацієнтів. Від цієї картини неприємний осад на душі – хочеться допомогти, бо надії у цих людей і так мало.

Я відвертаюсь, а в ліфті, що підіймав нас на шостий поверх, починаю думати, що тут, здається, буде набагато тяжче, ніж очікував.

- ­Ти не переймайся, роботи небагато, –  буденно сказав лікар уже у своєму кабінеті. – Тут багато людей: діти, дорослі, підлітки та літні. Хтось із них самотній – не має родичів, або їх просто ніхто не відвідує. Напевно, кожен по різному переживає таке горе. У нас не вистачає зайвих рук та і, сам розумієш, робота тут важка. У мене до тебе є особисте прохання, Леве, – чоловік підняв очі на мене зі всією серйозністю. – У цій лікарні лежить одна дівчина. Вона донька моїх друзів.

- Де її батьки? – поцікавився я.

- Ти не подумай, що вони погані люди, просто таке життя. Вони багато працюють, щоб забезпечити лікування і не можуть бути поруч. Друзі відвернулися від неї, хоча, їх вже не можна назвати друзями, – пожав плечима чоловік. –  Я бачу, як їй тяжко і хочу, щоб у неї була людина, з якою можна просто поговорити. Вона на рік молодша за тебе, але їй залишилося жити всього, у найкращому випадку, пів року, у гіршому – три місяці, – зітхає. – Мієлома. Зараз дівчина активна, але швидко втомлюється, тому з часом тобі знадобиться візок, щоб гуляти із нею.