Зроби оберт на 180 градусів

 - Привіт, друзі. Я сподіваюся, ви пам’ятаєте мене і ще на забули про мій блог. – Я виглядав так дивно. На екрані мого телефону я бачив зовсім іншу людину. Моє кудлате каштанове волосся стало зовсім не слухняне. В очах зник той вогник бешкетництва. Я змінився. По тілу бігли мурашки від пориву вітру, а я все намагався посміхатися, наче нічого не сталося. Хоча, кого я обманюю? Я ледве тримаюсь і записую це відео.

 - Мені прикро це казати, але я зупиняю свою діяльність. До горла підступає цей ком, – знаєте, я ніколи не мріяв про кохання. Те, яке можна зустріти у книжках, чисте та справжнє. Я все згадую, як моя мати читала ті казки про доблесних лицарів та їхніх дам серця, і дивувався від того, що вони могли зробити все для дівчини, яку так палко кохали. Я не уявляв, що стану такою ж людиною для Неї…

Травень. Вже майже кінець року, що не може не приносити радості. Зараз тільки ранок і все починає прокидатися. Сонце освітлює вулиці, просочується у домівки людей і лоскоче їхнє обличчя промінням. Щільні штори зовсім не допомагають заховатися в тіні вихідних днів. Цікаво спостерігати, як все починає свій рух, за життям. А місто, воно ним наповнене. Ось жіночка у віці щодня о цій годині вигулює свою собаку. Їхній маршрут ніколи не змінюється, я перевіряв. Пані в яскраво-жовтому береті (до речі, вона їх змінює в залежності від погоди або настрою) виходить зі свого будиночка та крокує до парку, який дуже близько. Проходить його двічі, йде до місцевої пекарні і купує там свіжий хліб та сінабони. Вона полюбляє пити каву разом з ними на своєму балконі, читаючи якусь книжку. Це я також помітив за два роки мого життя у цьому районі.

Насправді, коли я дізнався, що мені доведеться жити тут наступні чотири роки, я засмутився. Не подумайте, що мені не подобається спокійне буття у спальному районі цього міста, але на той час, вісімнадцятирічний хлопець, який тільки-но вилетів із батьківської хати у доросле життя, був трохи пригнічений. Ну, знаєте, я уявляв, як буду жити у крутезній квартирі в центрі міста і проводити вихідні разом з друзями на вечірках. Але замість цього мене привітала старенька квартирка моєї бабусі. Неприємний запах старості, подряпані шпалери і старенький ремонт. Просто мрія молодого хлопця. У ній давно ніхто не проживав. Моя бабуся Марта померла ще до мого дня народження, але вона попіклувалася про онука. Яким би не було моє розчарування, іншого варіанта я не мав. Тому я зробив там затишок: оновив ремонт (замінив шпалери на білу фарбу), придбав нові речі та декор і все одразу стало краще. Так і почалося життя майбутнього психолога.

Далі я вів звичайні дні студента: відвідував пари, зустрічався зі своєю групою та багато навчався. Друзів я не мав, тільки декілька гарних знайомих. Якою б я відкритою людиною не був, мати друзів я не бажав. Мені завжди було цікаво наодинці, тому я ніколи не потребував людей. Також хочу зазначити, що моє відвідування занять – це біда!

- Леве, ви знаходитесь досить у сумній ситуації. І я не тямлю, що з вами. Як один із найкращих студентів може себе так поводити? Я розумію, бувають поважні причини вашої відсутності на лекціях, але ж не декілька місяців! – чоловік поважного віку сидів у своєму ректорському кріслі і все дивився на мене з-під окулярів. У мене не було бажання дивитися на нього, якось ніяково. Та і казати мені не було чого. От зараз я встану тут навпроти нього і скажу: «Вибачте, у мене немає часу, бо я знімаю відео для свого блогу!» –  ну що за дурниці? Мені одразу вручать мої документи, махаючи ручкою. – Юначе, я вимушений вас відсторонити від занять, на тиждень-два.

- Що? Невже більше нічого не можна зробити?

- А що тут вже зробиш? Мені потрібно вжити заходів. Не думайте, що на цьому все. У вас буде завдання із зірочкою: протягом двох тижнів ви повинні відвідувати в лікарні людей з онкологічним діагнозом, допомагати працівникам, чим зможете. Зробите добрий вчинок: щось принесете, чи за кимось приглянете. Я спілкувався з головним лікарем, він сказав, що їм не завадить пара рук, та і пацієнтам буде легше, якщо з ними буде спілкуватися звичайна людина.

- Ви вважаєте, що я із цим впораюсь? – насправді, я був не проти такого, але я не мав досвіду в чомусь подібному. Як потрібно спілкуватися з людьми, які з кожним днем втрачають надію на життя? Як з ними поводитися, що розповідати? Я, звичайно, міг знайти якийсь підхід, я все ж таки на психолога навчаюсь, але практики у мене не було. У моїй голові був немов рій із бджолами, що все дзижчали.

- Леве, – ректор клацнув двома пальцями перед моїм обличчям. Я навіть не помітив, що він до мене підійшов. – я сподіваюсь, ти все зрозумів? – він поклав свою руку мені на плече.

- Так, звісно. Тільки я маю запитання. Коли почнеться моє «покарання»?

- Вже завтра. Я пришлю тобі номер телефону людини, яка зустріне тебе та покаже все. Ну все, йди-но додому. І тільки не запізнися!

- Добре, до побачення!

     Я пошкандибав у бік свого дому. Неспішно вийшов із корпусу і зрозумів, що сонце вже сідає. Я вирішив пройтися, потрібно провітрити голову, та і погода була добра. Йдучи вулицями, я спостерігав, як вони зафарбовуються у відтінки помаранчевого. Оскільки у минулому я малював, (та і зараз, якщо маю натхнення) я не міг не зробити декілька знімків цього чарівного неба. Колись я почув, що кожен раз, коли помирає художник, Бог дає йому можливість розмалювати небо, щоб він зміг попрощатися. Мені подобається подібне, вважаю, що кожен талант повинен бути оціненим. І, о так, як же люди полюбляють ці заходи сонця. Вони зачаровують, надихають і все навколо стає відвертішим. Емоції, почуття, погляди.